Читати книгу - "Знак біди"

Як він із батька чоботи здирав!

— Краще б за те забутись нині, — помовчавши, сказала Степанида. — І для тебе краще. Спокійніш було б.

— Ні-і, це вже дзуськи! Я не забуду. Не забуду, з чиєї ласки на чужій землі поневірявсь. Я тепер чого сюди прибився? — захлинаючись натужною, ледве стримуваною люттю, говорив Гуж. — Думаєш, німцям служить? Чхав я на німців! Мені поквитатись треба з декотрими. З колгоспничками, матері вашій трясця! Що розкошували тут, як мій батько на Соловках конав.

— Не дуже тут розкошували. Трудилися.

— На закарлючки... трудилися? Так вам і треба! Чого було до колгоспу лізти? Це ж ти за нього агітувала?!

— Добре було агітувати за те, чого не знаєш.

— То якого ж греця, не знаючи броду, полізли? Як голий у вирву. Тепер закарлючок нажерлись, порозумнішали?

— Розумні й раніш були. Та як жити мали? Набідувалися малоземельними. Що можна було на двох десятинах із дітьми?

— А на шістдесяти сотках краще стало? Двох десятин їм мало було? От зараз німці дадуть землі, скільки захочеш. До тридцяти га. Котрі, конєшно, заслужать. Перед германською властю заслужать.

— Тобі, вже звісно, дадуть. Заслужив.

— Мені? А на дідька вона мені? Я її з малих літ зненавидів. Плювать мені на землю.

— А за що ж стараєшся?

— Ох, бачу, й розумна! Все тобі знати треба! А хоча б за те, що владу дали. Задля влади! Я всю жисть був підлеглим, малим чоловічком. Усього боявся. А тепер у мене власть! Повна. Я ж тепер для вас вище за сільсовєт. Вище за райком. За совнарком навіть. Я ж можу кого завгодно стрельнути. Мені все довіряють. А можу й нагородити. Ось тобі що треба? Корову треба, німці схрумали? Буде корова! Завтра приведу. Поросятко? Бітте. Коня нема? Завтра з Висілків пару прижену. Відберу й прижену. А ти думала?!

— Нам відібраних не треба.

— А я й не дам тобі. Ти ж враг! Враг Германії. Думаєш, я не знаю, чиїх рук не минула тая гвинтівочка? Дарма дурні німці на німака списали! Я погодивсь, думаю: хай! А сам беру на ум. Я ще тут пошурую. В одному місці. Знаєш, у якому!

Він майже кричав це, витріщившись на неї жорстоким і пильним поглядом, і вона знітилась, уперше за цю зустріч, думаючи: щоб тебе розірвало, лакузо німецька! Але справді було непевно на душі, здавалося, він щось знав, ніби сам підгледів чи, може, хтось доніс. Хоч розумом вона переконувала себе, що нічого певного він знати не міг. Лякав? Випробовував? Можливо, хоч і від того було не краще.

— А ось Петрик розумніший від тебе, — помовчавши і трохи заспокоївшись, сказав Гуж і схопивсь із-за столу. — До самогону взявся. Правильно! Тільки щоб не думав од мене ховатись. Голову відкручу й скажу, що уродивсь без голови. Виміняв змійовика на скрипку і думає приховати... Не вийде: в мене агентура!

У сінях загупали кроки, відчинилися двері, через поріг перелізли довготелесий Колондьонок і менший, плечистий Недосєка.

— Ну що?

— Ніде нічо! — верескнув Колондьонок.

Недосека спершу скорчив велику заклопотаність на обличчі й, статечно поводячи рукою, став пояснювати:

— Обшарили осьо, вважай, скрізь. І в клуні, і в шіпчині[67], і по всіх хлівцях. Нема. І де він подівсь, хтозна.

— Паршиво шарили! — сповістив Гуж. — Ну гаразд. Нема коли, а то б...

Він ще раз поквапом зазирнув у кожне вікно й перехопив гвинтівку.

— Недосєко, пильнуй! Сідай і дожидайсь. Прийде, нікуди не дінеться. Її, — кивнув на Степаниду, — щоб за поріг нікуди. Прийде Петрик — горілку до мене. Пойняв?

— Пойняв, геж, — не дуже рішуче запевнив поліцай.

— Ось так! Поїхали, Колондьонку! А ти запам’ятай, що я казав, — замість «бувайте» кинув він Степаниді. — Поки не пізно.

Вона стояла біля печі й дивилася у вікно, як вони там розвертались із підводою, як сідали вже на ходу й виїжджали з воріт. Тільки потім вона відірвалася од вікна й глянула на сутулувато-покірну постать Недосєки, що терпляче стояв біля порогу.

— Сідай, чого ж стояти.

— Еге. Цей... сяду. А то ноги ж, вони свої, не казьонні.

Недосєка скромно опустився на ослін, зітхнув, обіруч сперся на ствол гвинтівки з надколотим прикладом.

— По горілку їхали, чи як? — спитала Степанида.

Недосєка вдав вираз щирого непорозуміння на загалом симпатичному, з рівними брівками обличчі.

— А хто ж його зна! Він усе. Чи по горілку, чи ще за чим. Нам не каже.

— Невже так ніколи й не каже?

— Ні-е, — глипнув круглими очима Недосека. — Правда, як жидів викурював, то казав. Інструктаж давав за все: і щоб патрони були, і де стояти кожному. Кому в оточення, значить, а кому їхнім манаттям займатись.

— А їх же куди?

— А їх погнали. Зондеркоманда погнала до кар’єру. А там...

— Усіх? — похоловши всередині, зіщулилась Степанида.

— Мало що не всіх. Небагато залишилось.

«Ну ось, ці вже діждалися!» — майже із жахом подумала Степанида. Якось наприкінці літа була в містечку, тоді там одвели три вулиці біля річки, зігнали туди всіх євреїв. Одні казали: ой, ненадовго це, однак повбивають, треба втікати. Інші міркували так, що не повинні б знищувати, що й німці люди та й у Бога вірять, от і на пряжках у них написано. Це було дуже схоже на правду, оте мудрування, і до нього охоче прислухалися. Звісно, коли людині чогось хочеться, вона завжди знайде тому виправдання, переконає спершу себе, а тоді й інших. Або ж навпаки. Ну й досиділись ото до кар’єру.

— Скільки людей нізащо загинуло, а якусь холеру нічого не бере. І кулі на неї не знайдеться. Я про дружка твого, про Колондьонка. І колись був злидень, і тепер такий самий, — сказала Степанида.

— Злидень, еге, — просто потвердив Недосєка. — Спершу Гуж хотів його порішити. Прийшов уночі до хати, мене стерегти поставив. А поговорили — й приліпилися. Гуж на другий день уже й гвинтівку йому доручив. Он як робиться.

— Швидко робиться. Ще й червоноармійської форми не зносив. Як був у своїх...

— Я так думаю: а куди ж йому більш? Його ж тут усі ще відтоді ненавидять. Куди ж дінеться? Тільки до поліції.

— Тільки до поліції, еге, — погодилася Степанида.