Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 9.2

– Вже казав, – відповів альфа незворушно. – Ти залишишся в моєму будинку.

– І що, по-твоєму, я маю тут робити? – примружилася я, втупившись у нього поглядом, що не заважало мені поглинати чергову порцію оладок.

– Призвичаюватися до місцевих порядків. Думаю, для всіх буде краще, якщо ви з мамою спробуєте знайти спільну мову.

– Ти серйозно? – я відкинулася назад, люто стискаючи виделку. – Думаєш, і справді буду це робити?

– Так буде краще в першу чергу для тебе, – він навіть не глянув на мене. – Вчися вести господарство, це тобі стане в нагоді.

– Не збираюся я цьому вчитися, Яров! І ставати твоєю хатньою рабинею теж!

– Не бачу зв’язку між турботами про господарство і рабством, – альфа знизав плечима і все ж подивився на мене. Цього разу я не змогла розгадати виразу його очей. – Звичайна жіноча робота.

– У мене вже є робота, і вона мене цілком влаштовує! – випалила я, відкидаючи виделку.

Та впала на підлогу, але я навіть не збиралася її піднімати.

– Боюся, від тієї твоєї роботи тобі доведеться відмовитися. Ти цілком можеш її довірити своєму заступнику. Наскільки я знаю, він дуже розумний хлопець.

– Як добре ти, виявляється, обізнаний з моїм життям! – з сарказмом зауважила.

Славія піднялася з місця, явно маючи намір підняти нещасну вилку, але альфа одним поглядом зупинив її.

– Вендо, ти щось впустила.

– Не впустила, а кинула, – насмішкувато заперечила я.

– Підніми, – нарочито-спокійно сказав Яров.

– І не подумаю.

– У моєму домі думати буду я! – пролунала жорстка відповідь. – Підніми.

– Ні.

Погляд альфи полихнув золотистим вогнем, і наступної миті стіни затряслися від його гучного рику:

– Підніми!

А я відчула себе так, ніби мене обухом по голові вдарили. У вухах лунав тривожний дзвін. Мене всю затрясло, а всередині липкою грудкою збирався інстинктивний глибинний страх. Перш ніж сама зрозуміла, що роблю, зіскочила з місця і тремтячими руками підняла злощасну виделку. Проклинаючи себе за те, що взагалі роблю це, кинула в мийку і почула новий наказ:

– Після сніданку помиєш весь посуд і протягом дня будеш допомагати моїй матері по господарству. Це не обговорюється! В моєму домі у всіх є свої обов’язки.

Я застигла біля мийки, відчуваючи, як мене всю трусить, а з очей викочуються перші сльози. Зі мною ще ніхто й ніколи ТАК не говорив! І разом із неприязню і палким протестом пробуджувалося щось незбагненне для мене самої. Вперше я відчувала, що не можу не скоритися. Що зі мною відбувається, хай йому грець?! Невже це і є той самий вплив альфи, про який я так багато чула? І він вже діє на мене, навіть незважаючи на те, що вовчиця поки лише робить перші боязкі рухи всередині. Це відчуття мені не подобалося, викликало ненависне почуття безпорадності перед чужою волею.

На кухні панувала гнітюча тиша. Я навіть не чула брязкоту виделок об тарілки. Схоже, апетит втратили всі.

Не знаю, скільки минуло часу, коли почувся на диво здавлений голос альфи:

– Мамо, ти можеш ненадовго вийти?

Почувся шум відсуває мого стільця і звук кроків, ляскання дверей. Усвідомивши, що ми з Яровим залишилися наодинці, я стиснулася. Що він від мене хоче?! Вже й так поставив на місце, змусив відчути себе повною нікчемою. Наступної миті здригнулася, почувши трохи винуватий голос:

– Пробач, я перегнув палицю.

Чути таке з вуст Ярова було особливо неймовірним, але я не поспішала реагувати. Продовжувала стояти біля мийки, обхопивши плечі руками, спиною до нього, і намагалася зупинити сльози, що продовжували котитися по щоках.

– Будь ласка, не мовчи, – той же тон, який викликав незрозумілий відгук у моєму серці, змусив закусити губу.

– А що ти хочеш почути, альфо? – нарешті, здавлено пробурмотіла. – Скажи, ти серйозно вважаєш, що я буду щаслива з тобою? Що коли-небудь змирюся з таким ставленням?

Мене розгорнули до себе так різко, що я скрикнула. І як тільки підібрався так непомітно?! Крізь пелену сліз не могла розгледіти вираз його обличчя.

– Яким ставленням, Вендо? – насилу промовив він. – Ти навіть не уявляєш, ЯК я ставлюся до тебе!

– А я й не хочу уявляти, Яров! – люто випалила і змахнула сльози.

Негайно ж ледь не задихнулася від сили почуттів, що читалися в його очах. І подальші ущипливі слова застрягли в горлі.

– Ти вільна робити, що хочеш, в цьому будинку, – глухо промовив він. – Розумію, що для тебе складно буде так відразу прийняти наші звичаї. Сподіваюся, з часом все зміниться. Але поки не стану тебе неволити. Просто хочу, щоб ти ставилася до моєї матері з повагою. Те, що відбувається між нами... Вона до цього відношення не має. Не зривай на ній злість. Я не вимагаю... Прошу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍