Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Тому нічого й не було, — Гліб знову пом’якшав. — Хоча ти й намагалася… — навіть усміхнувся.

— Я не хочу цього знати! — а Настя підняла руки, тепер затуляючи вже вуха. Звичайно, їй ще треба дещо пригадати, напевно, не все, але багато, тільки не біля нього. Вона й так вже червона, як маків цвіт, а більшого сорому просто не стерпить.

— Гаразд, — чоловік знизив плечима, не вважаючи за потрібне наполягати. Дочекався, коли вона знову опустить руки, сама заговорить.

— А де мій телефон?

— На кухні, заряджається.

— Ніхто не телефонував?

— Телефонував, але слухавку я не брав, сама набереш.

— Дякую.

Гліб кивнув, сперся об одвірок, оглянув нічну гостю з ніг до голови, намагаючись поєднати спогади про те, як вона тягнулася ближче вчора зі бентежним їжачком, який стояв перед ним зараз. До цього самого моменту він думав, що вночі йому страшенно пощастило — таке одкровення, почуття подяки — що ще потрібно? А тепер зрозумів, що, можливо, стане тільки гірше. Але вирішувати однаково їй.

— Можна я… — Настя кинула швидкий погляд на Імагіна, а потім кудись у сторону. Напевно, судячи з усього, це було прохання дати дозвіл пройти на кухню. Він дав — знову кивнув. Дочекався, коли підійде до дверей, гукнув.

— Насте, — дівчина здригнулася. — Ми вночі, коли їхали, рахували світлофори, пам’ятаєш? — вона кивнула. — Зелених було більше, я виграв.

Туся підвела погляд, дивлячись на нього з побоюванням. Знала ж, що далі буде.

— Ми на бажання грали.

— Яке ваше? — у горлі пересохло, губи теж — довелося облизати.

— Ти ж сказала, що знаєш. Перевірмо.

Довелося перевіряти. І не те щоб зовсім не хотілося, просто трохи страшно.

Страшно підійти ближче, піднятися на пальчики, укладаючи долоні на плечі, подякувати поглядом, коли він обійме за талію, допомагаючи тримати рівновагу, схиляє голову, щоб цілувати було зручніше. Але найстрашніше, звичайно, було саме поцілувати. Страшно тому, що це дуже приємно. Так, як ніколи. І відірватися складно, тому що просто не розумієш — навіщо відриватися?

— Знаєш, — тому й першим відірвався саме він. Від губ, але з обіймів не випустив. Так і стояли, мовчки дивлячись один на одного. Довго, цілу вічність, і далі б стояли, якби знову не він. — Пий каву, вона на кухні, а потім я відвезу тебе додому. Добре?

Настя кивнула, знову опускаючись на п’яти, а потім мовчки вийшла, намагаючись приховати рожеві щоки й розчарування у погляді.

Швидко випила каву, швидко зателефонувала мамі й Олі, швидко взулась, куди швидше, ніж учора, сіла в машину, а потім знову мовчала всю дорогу, не знаючи, що сказати. Поринула глибоко в себе, намагаючись зрозуміти. Що відчуває, чого хоче, а чого боїться, чи варто боятися?

— Не заїжджай, будь ласка, — Гліб слухняно зупинився за аркою. Навіть мотор заглушати не став — думав, вона вискочить, приглушено пискнувши «дякую» і «до побачення», але Настя здивувала. Знову розвернулася в кріслі, як вночі, дочекалася, поки він подивиться у відповідь. — Мені соромно за вчорашнє. Дуже. І я зрозумію, якщо ти ніколи більше не захочеш мати зі мною справу, — на ти Настя перейшла, звичайно, без дозволу, але який сенс панькатися, коли ви ніби вже як перейшли на більш тісний рівень спілкування, — але… Загалом, я хочу спробувати.

— Що? — з виразу обличчя Гліба складно було зрозуміти, що діється в нього в голові.

— Щось… — довго дивитися на нього було складно, тому Настя опустила погляд, потім знову підняла і знову опустила. — Кудись піти… Спробувати…

— Ти вчора говорила, що не хочеш закохуватися в мене.

— Не хочу, — Настя була максимально чесна, і знову дивилася в очі, щоб і він не сумнівався. — Розумом не хочу, але, здається… Я живу не тільки розумом, — навіть усміхнулася, самоіронічно, звичайно, але Глібу подобалося дивитися на будь-яку її усмішку.

— Заїду завтра о сьомій.

— Добре, — з душі ніби камінь впав, і в цей же момент Настя зрозуміла, що зробила правильно, адже боялася куди більше, що відмовиться, ніж наслідків того, що погодиться.

Дівчина вийшла з машини, обернулася, усміхаючись, збиралася зачинити двері.

— Сукня красива, до речі… — Настя усміхнулася ширше, приймаючи комплімент, — але без неї тобі краще.

А потім застигла з німим жахом на обличчі, згадуючи… І тут же червоніючи. А ось Гліб був задоволений — засвітився, як сонечко, підморгуючи, сам зачинив двері, рушив.

Ще одна маленька помста за пережитий вночі стрес їй не зашкодить. Буде знати, як іншого разу відпочивати.

Ні, все-таки жіноче пияцтво не завжди погано. Принаймні для чоловіків.