Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 46

Пригальмувала я вже біля готелю, врешті задумавшись. Бо реально, навіщо я це зробила? Чому мені настільки складно було промовити одне-єдине словечко? Я ж не в рабство якесь там зібралася, а просто могла одружитися. Проте все ж десь там глибоко в душі сидів внутрішній гризля, що не дав просто насолодитися момент й узаконити відносини з коханим.

Що ж мені заважало? Ну хоча б той самий довбаний план, якого я з такими темпами ніколи не виконаю. Бо як тільки намилилася щось зробити – Артур тут як тут зі своїми несподіваними пропозиціями, від яких вперше відмовилася.

І тут навіть пишаюся собою, бо пропозиції такі вже заманливі, але й водночас мають свої підводні камені… Заручини – несподівано, але так прекрасно. Проте з іншого боку, що вони за собою понесли? Як змінилося до мене ставлення колег і т.п. Це ще пощастило, що колектив чудовий, але мені й однієї Аліни було достатньо.

Далі поїздка – вау, цікаво, по-новому. Але з іншого боку всі далеко від домівок, рідних. Навіть той же Артур залишив своїх пухнастеньких підопічних та доглядальницю й мені не подобалася ця розлука. Хоч так, подорожі були неймовірними і такими насиченими…

То що ж весілля? Чесно? Дуже й дуже хотілося погодитися. Але знову несподівана пропозиція з боку Артура і цього разу просто мала бути до неї готовою. Не у заношеній сукні стояти, а в новенькій біленькій. Навіть якщо вона буде лиш на один раз. І це ще найдрібніша причина… Підсвідомо я розуміла, що хотіла б серед гостей не бачити Аліниної пики. Та й половина з колег мені там була ні до чого. І відвідувачів замку на світлинах бачити не змогла б. Я мріяла йти до вівтаря з татом, що нізащо не захотів би пропустити такий день. Щоб у моє нове життя допомагала мені збиратися мама. Щоб десь поруч там був Ігор Миколайович, що підтримав би й дав якусь чергову настанову чи пораду. Ось чого я дійсно хотіла…

– Ксеню, ти взагалі здуріла? Чому втекла? Він же стільки готувався до цього… Знаєш, які він зв’язки задіяв, щоб дозволили одружитися на території замку?! А ти просто взяла й побігла… Що з тобою? – мене нарешті догнала Таня, хоча була впевнена, що скоро тут народу побільшає.

– Та я не кричи ти! Я вже сотню разів хотіла повернутися, але це не те, чого чекала від найщасливішого дня в своєму житті. Розумію, що для всіх це ідеально, але для мене навіть найзадрипаніший рацс буде найкращим місцем, якщо поруч будуть всі, кого я люблю, – спробувала в кількох словах пояснити, що насправді коїлося в моїй голові. І ніби вдалося, бо подруга одразу все зрозуміла й «відклала в бік» усі звинувачення.

– То ще не пізно, – посміхнулася Таня. – До кінця нашого перебування в місті я зберу тут усіх. Ану кажи, кого тут хочеш бачити?!

– Та ніхто сюди для цього не приїде, – зі смішинкою в очах поглянула на подругу, але та була як ніколи серйозна.

– Ти що мене не знаєш? – гордо підняла голову подруга, в цей момент дуже скидаючись на славнозвісну Ілону Зріні.

– Та хто як не я, але це ти не знаєш моїх. У всіх є плани. Давай краще зробимо по-іншому. Дозволяю тобі взяти всі питання весілля, але почекай з цим місяць. Тоді ми плануємо на кілька днів повернутися до Києва на важливий захід у світі маркетингу. Домовились? – поглянула на Таню, розуміючи, що та від такого шансу точно не відмовиться. Адже тепер у неї в руках були всі карти.

– Супер! – запищала найкраща подруга, кидаючись мені в обійми. – В мене вже є кілька ідей. Піду запишу, поки не забула. А тобі зараз потрібно серйозно поговорити. І хай тільки мені скажеш, що ще й це весілля скасовується!

Таня скорчила таку поважну пичку, що я не змогла не посміхнутися, але водночас геть розкисла, коли поглянула на Артура. Зранку він сяяв, а зараз здавався таким розбитим.

– Пробач, але я так не можу, – промовила першою, беручи коханого за руку, але той м’яко забрав її. В очах же бачила такий скажений сум…

– Що, знову цей твій план? Коли ж ти нарешті почнеш насолоджуватися життям, а не слідувати пунктам у графіку? – в його голосі було не менше журби. От ніби ми вже розлучилися й ніколи не будемо разом…

– Не зовсім…– замнулася, бо зараз навіть це звучало якось дурнувато. Хоча то він не розуміє, яке в моєму серці важливе місце займають батьки. – Наступного разу, будь ласкавий, не забудь попередити мене хоча б за два тижні, щоб я могла запросити рідних. Бо вони приб’ють нас обох, якщо дізнаються про все з телефону…

– То ти не проти одружитися за два тижні? – трішки не так, як хотілося сприйняв Артур. Але головне він прекрасно зрозумів.

– Не розумію, звідки таке прагнення, але давай через місяць і зробимо це в рідному Києві, – посміхнулася, бачачи, як до його обличчя повертаються барви. – Я вже про все домовилася з Танею, тож тобі навіть морочитися не доведеться.

– Заради тебе я готовий на все. Ти ж знаєш, – поглянув так проникливо, ніби намагався знайти в моїх очах відповіді на всі свої запитання.

– Та як не знати. Пробач, що сьогодні так вийшло. Сама від себе не очікувала, – злегка посміхнулася.

– Це ти мені пробач. Так не терпілося одружитися й показати всьому світу, яка в мене красуня дружинонька. А то зараз поїдемо закордон і знайдеш собі кращого. І що мені тоді робити? – бадьоро промовив Артур, вже явно забувши про сьогоднішній «інцидент».

– Та не сміши. Хто може бути кращим за тебе? – підморгнула й потягнулася за найсолодшим на світі поцілунком під гучний шквал аплодисментів. А ось і колеги…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍