Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 47

Життя вже не було таким як раніше, але і ми уже були не ті – так сказали б у якійсь пафосній книзі чи серіалі. Але наша команда вже об’єднаної компанії була абсолютно таким же невгамовним вуликом, у якому зібралися найкращі спеціалісти своєї справи. Лише Тадеуш ніби трішки помудрішав і вже точно не підбивав до мене клинці та навіть не дивився на Мілу. Мабуть, то так на нього свіже повітря вплинуло, якого він наковтувався досхочу в Карпатах.

Хоча мені дещо не подобалося це його нове ставлення до житя, бо якщо до нас з Мілою він не потикався, то мене непокоїло, що вони з Танею надто зблизилися. Немов ті два закохані голуб’ятка всюди вешталися разом. Звісно, нічого більше, але одні погляди, які вони кидали одне на одного… Може, вони того й самі не помічали, але я чітко бачила, що в парочки явно є майбутнє.

І хоч як я не намагалася вберегти подругу, розповідаючи Мілині історії про Тадеуша, вона лише посміювалася й казала, що то звичайні вигадки. Але в ті моменти я занурювалася в наше з нею минуле й розуміла, що тут просто щуку водою лякаю. Таня ж бо у мене немов жіноча копія Тадеуша.

Треба було шукати розумніші виправдання, проте які?

Він не такий вже й поганий. Надійний, якщо ти вмієш швидко ходити, не втомлюючись. Цікавий, має напевно ще більше історій, ніж Ігор Миколайович. Йому б тільки розговоритися й він ще себе покаже. А ще попри роботу кур’єра, в нього точно є майбутнє. Ну принаймні до мене доходили чутки, що його вже запрошували на кілька фотосесій у Києві. Незабаром і перевіримо правдивість, бо якщо це дійсно так, про Тадеуша ніхто не мовчатиме. Такий талант не може залишитися без уваги.

Чим довше думала про них, тим більше розуміла, що їх пара була лиш питанням часу. Але все ж я так не  хотіла цього. Він же забирав у мене дорогоцінні години з Танею, яких і так було не багато. Просто не очікувала, що в моєму оточенні є хтось, працьовитіший за нас з Артуром та Аліною, а виявляється так жорстоко помилялася. І чого тільки не помічала цього до нашої поїздки…

До речі, а ми то вже поїхали з Мукачево далі. Зупинялися в Ужгороді зовсім не надовго. Так, лиш на замок подивитися й трішки прогулятися вуличками міста. Зізнатися чесно, мене вперше не вразило місто. З попередніми йому важкувато було змагатися, бо на відміну від інших, краса була лише на досить близькій відстані до річки, а решта… Коротче, я була не зовсім у захваті й це трішки опустило мій настрій, який несподівано круто підняли каземати. Ну от що поробиш зі мною? Така вже Ксенія Борсук, нічого не вдієш.

– У, то це я маю радіти, що поки не маю такої дружиноньки? – хихотів тоді у підземеллях Артур.

– А ти не задумувався, де саме ти регочех? Тож ми обоє такі, – парирувала я й Артур одразу затих.

Словом, було цікаво. А ще ми з Артуром нарешті повноцінно поговорили й домовилися раз і на все життя, що не приховуватимемо одне від одного анічогісінько. Тому ніхто не будував ні від кого потаємних планів і ми змогли нарешті проводити набагато більше часу разом. А це вже були свої пригоди й несподіванки, головні з яких чекали нас лише попереду, бо ми мали якраз прибути до першого закордонного готелю.

Якщо з Україною все було зрозуміло, то закордонні готелі й міста мене дещо насторожували. Як часом істинна панікерка, я підсвідомо боялася всього на світі. Бо що, як ми десь зустрінемо отруйну гадюку прямісінько у фойє. Ну або ж мене клюне колібрі. І цілком не виключено, що я натраплю на якісь розбірки вуличних «королів». Мені на таке завжди щастило, якщо чесно. Тому просто зраділа, що обмежимося лиш містами Європи. Тут і клімат був дещо подібним до рідненького, і люди здавалися якимись знайомими чи що.

Тож цього разу, складаючи валізу я майже не хвилювалася. Ключове слово майже, бо всі ці дурнуваті міфи про мандрівки знову почали снувати в моїй голівоньці. І я просто не могла відкинути це все, бо в мене був більше не страх, а очікування нових відчуттів. Ще ж бо не мала змоги побувати закордоном. Так, могла зробити це безліч разів, але то брак коштів, то нестача часу не зіграли на руку цьому підсвідомому бажанню побачити світ.

І от нарешті настала ця мить. Мені навіть робити нічого не потрібно, окрім як спакувати свої валізи, тож це й робила, під смішок Артура. Ну я й сама з себе пореготала добряче. Бо уявіть людину, що з широченною посмішкою на вустах тремтить наче осиковий лист. Ох вже ці нерви…

Але ж дійсно, які тільки випробування чекають на нас попереду…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍