Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Глава 19.1

Юля

 Я залишила Олега, він зморений тихенько сопів у напівсні, навіть не помітив моєї втечі з палати. Нарешті мені вдалося хоч трохи вгамувати голод за цим нестерпним і дуже коханим чоловіком. Ми провели незабутній дорогоцінний час разом, ця ніч запам’ятається нам обом. Здавалося, як приємно буде потім, коли він одужає та набереться сил, життя налагодиться. Перебуваючи цю добу вдома, я тихо посміхалася й раділа, що нарешті зламала міцну залізну броню, яку він так старанно тримав, відгороджуючись від мене. Нарешті підпустив до себе ближче, дозволив насолодитися його близькою присутністю, дав ковток свіжого повітря та сил, впевненості, що ми разом подолаємо всі складнощі які підкидає нам життя. Наче на крилах літала від радості та задоволення, доки на наступний день не повернулась на роботу. Мене зустріла Ольга, сьогодні вона вийшла після добової зміни, але прийшла на годину раніше від мене.

- Юля, привіт!

- Привіт, Оль! – я кинула речі у шафу, швидко перевдягнулася, та збиралася бігти до Олега. Часу мала обмаль, але дуже кортіло побажати коханому доброго ранку, та поцілувати.

- Розмова є.

- Ольчик, якщо це не терміново, можна трохи згодом. Поспішаю… - я вже збиралася втікати, але колега мене зупинила.

- До нього?

- Так. – відповіла чесно, навіщо брехати.

- Олега там немає. – ці слова налякали.

- Як немає? А де він? – я кліпала очима, передчуваючи щось погане. Страх розповзався жилами. «З ним нічого не сталося!», говорила сама собі подумки.

- Мені це не відомо. Я тільки дізналася, що вчора його виписали. Чула від лікаря, наче повезли на лікування за кордон.

 Я відкрила рота від здивування. Факт лікування в інших клініках мене не дивував, мене дивувало те, що я про це не знала, він мені нічого не повідомив, не попередив! Це означало тільки одне, Олег зі мною прощався в ту ніч.

- Зрозуміло. – я більше нічого не питала.

 Попленталась коридором далі, не розуміючи куди іти, за що хапатись. Руки опускалися. Звісно, ми багато говорили, про все що завгодно, тільки в мене не було його нового номеру телефону. Він якось казав, що пересічний телефон, яким ми спілкувалися у  відрядженнях загубив, вдома ще не був, а там лежав його постійний. Нового номеру я не здогадалася спитати, бо своєю дурною поведінкою він вічно збивав мене з пантелику. Знову я не мала з ним зв’язку, знову не знала де знаходиться… Чортове почуття дежавю завітало до мене. Таки вперте теля, зробив як хотів, наостанок обдуривши мене своєю ніжністю, покинув напризволяще, а ще у коханні клявся, зрадник!

 Я не плакала більше, перші дні ходила наче їжак в тумані, розбита та засмучена, але трималася. Не дозволяла собі страждати так сильно, як колись вже доводилось з вини іншого чоловіка. Емоції поглинули, я забула, що той самий чоловік ще лежить у нашій лікарні. Якщо чесно і не згадувала, поки не зустріла його в коридорі. Кирило стояв біля вікна, опершись кулаками на підвіконня. Я зрозуміла, мене чекав, бо вікно обрав біля ординаторської. Коли я наблизилася, повернувся, точно не бачив, наче відчував. Я мовчки підійшла і стала поряд. Його рани загоювалися, на обличчі залишилися лише садна та спеціальний пластир, який прикривав видалене око.

- Як ти себе почуваєш?

- Все добре. – відповів сухо. – Скоро випишуть, вже майже загоїлося. – я подивилась на нього уважно. Красивий чоловік, навіть це жорстоке поранення не зробило його вигляд гіршим, навпаки, додало мужності, але нічого не казала, з мене вистачило фокусів Олега. Хтозна, може і у Кирила щодо свого стану присутні комплекси. Та він одразу прослідкував за моїм поглядом, обличчя зберігало серйозний вираз, аж раптом він засміявся. – Від протеза відмовився, буду піратом з чорною пов’язкою, заведу собі папугу, як потрібно, буду дітлахів розважати. – я теж посміхнулась мимо волі.

- Це добре, що ти зберігаєш почуття гумору.

- А я і не шуткую. Життя продовжується, треба радіти тому, що є.

- Справді. На жаль, не всі так вважають... – напевно дарма сказала, бо Кір одразу склав два плюс два, допетрав про кого я.

- Від тебе втік? – не потрібно було казати про кого йшла мова, все й так очевидно.

- Ні… - зітхнула я. – Він від себе втік. – щось ще казати не стало сил, ледь не розплакалась, як раптом важка рука Кіра накрила моє плече.

- Не засмучуйся. Олег скоро зрозуміє, що повний бовдур. Ми чоловіки ладні робити необдумані вчинки, ти вже знаєш.

 Я мовчала, а що казати. Не схоже було, що Кирило жалкував про минуле, коли покинув мене, чому Олег повинен був жалкувати, якщо сам теж з власної волі відмовився від мене. Зрозуміє чи ні, а зробленого вже не повернеш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍