Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Глава 19.2

Олег

 Наразі я перебував на лікуванні в Німеччині, про що заздалегідь подбав Сергій. Якщо бути точним, навіть сам особисто доставив, перед цим перекривши кисень моїй колишній дружині, яка наполегливо намагалася зібрати те, що давно розбилося на дрібні уламки. Ірина обривала йому телефон, вимагаючи право поїхати зі мною, тоді Сергій спитав у мене:

- Олег, ти хочеш, щоб вона поїхала з тобою? – він питав без жартів, серйозно. Я навіть обурився.

- Ти що?! Ні в якому разі! Я не хочу! – оцінюючи свою безпомічність, благав друга врятувати мене. – Молю, будь ласка, не пускай її, не хочу. – вхопив друга за руку, а у відповідь побачив хитру посмішку.

- То я мав рацію? – звісно мав на увазі Юлю.

- Мав, тільки врятуй мене від цієї навали. Мені й так не добре, її ще поряд не вистачало.

- Гаразд, гаразд. – заспокоював друг. – Ти тільки не нервуй так, добре?

- Поїдеш сам. Я подбаю про людину, яка тобі допомагатиме. – навмисне не казав доглядатиме, бо вже знав як я болісно до цього ставлюсь. Саме Сергій втокмачував мені, що я скоро бігатиму… Брешу, Юля теж втокмачувала, тільки я обрав шлях окремий від серденька.

 Як буває в типових випадках, коханець Ірини ще деякий час покористувався жінкою, а коли почалися фінансові проблеми, бо я її більше не утримував, дуже швидко закордонний красень відмовився від чергової жертви, мабуть, знайшов іншу, більш корисну. Мені насправді було все одно, це розповідала Ірина, коли припхалася до шпиталю, та вимолювала пробачення. Я не пробачив, бо не кохав, саме з цієї причини вона не мала жодного шансу повернути минуле назад. Моє серце хвилювалося від думок про іншу жінку, а ще про дочку, яка все ще перебувала під наглядом Ліки. Суворо заборонив Ірині наближатися до дитини, але звісно вона намагалася. Пощастило, що Ліка дуже принципова людина, й обрала бік справедливості, бо брехні та зрадництва сама не поважала, тож цілком і повністю підтримувала мене. У шпиталі Іра була декілька разів, поки не заморила мене своїми безрезультатними спробами, обіцянками та безглуздими вмовляннями почати все спочатку. Згодом я не витримав, заморився просити наполегливу жінку дати мені спокій, та звернувся до Сергія за допомогою. Не знаю яким чином, але  він виконав моє прохання, більше Ірина мене не турбувала.

 Час йшов, я поступово взяв себе до рук, не гоже дорослому чоловіку розклеюватися, суворо виконував всі вказівки лікарів, маючи на меті з часом стати на ноги, і нехай, що одна з них буде штучна, вже яка є. У цьому мені допоміг Кирило, з яким ми багато спілкувалися телефоном, він вже виписався з лікарні, повернувся додому разом із жінкою та дітьми. Мене навіть не дивувала думка Кирила щодо його власного стану, адже не зважаючи на те, що всі його кінцівки були на місті, він втратив око, й отримав понівечене обличчя.

- Не вішай носа, дурню. – якось зухвало сказав він мені. – Головне, що яйця на місці та голова, а ногу прикрутять.

- Залізну.

- То й що?! Я від ока зовсім відмовився, воно все одно ніякої функції не виконуватиме, окрім естетики, краса мені ні до чого. А тобі залізна кінцівка потрібна, щоб стати на ноги та знову рухатися, це зовсім інше.

- Так-так, я пам’ятаю все що ти казав раніше, і про папугу, і дітлахів… - реготнув я.

- Не бачу нічого смішного. – хмикнув Кір. - Я вже купив двоє пернатих.

- Навіщо тобі двоє? На обох плечах носитимеш? – продовжував реготати я.

- Ні! – занервував він. - Одного тобі придбав, разом носитимемо. Я без ока, ти на дерев’яній нозі… - тепер реготав він.

- Та ну тебе, жартівник.

- А я й не жартую. Зараз фотку пришлю, твій зліва, Біляш звати.

- Хто?!

- Біляш, я його вже привчаю до рук, та вчу говорити…

 Я повірив тільки тоді, коли Кирило дійсно надіслав мені своє фото з двома величезними білими папугами на обох руках. Ото дає чоловісько, точно травму голови отримав серйозну. Але саме його настрій та впевненість в собі, надали мені сил і надії на те, що життя хоч і не стане колишнім, але може стати повноцінним та веселим.

- Олег?

- Що? – Кирило затих на мить, потім заворушився, про що казали звуки чутні в динаміку.

- Пробач, друже! – я здогадувався про що він, але все одно вирішив перепитати.

- Ти про що?!

- За Юлю. Вибач, погарячкував трохи, ти ж мене знаєш. Не повинен був лізти у ваші стосунки. Я ж не знав про Іру! Бачите Люба з Лікою тримали це в секреті, поки точно не запевнилися, коли вона Лесю привезла…

- Вибачив вже. – пробухтів я, тема серденька стала для мене надто болісною. – Забудь, все одно ти мав рацію, нічого не вийшло.

- Хіба?! – ми обидва з Кіром знали, що це було моє рішення, тільки він вважав його неправильним в умовах, які склалися. А я ще й досі брехав собі, що правильно вчинив.

- Все точно, у нас з нею різні шляхи…

- Ясно. – зітхнув друг. – І ще хотів подякувати тобі… - а ця тема вже стала болісною для Кирила, бо він вважав, що з його вини я ледь вижив отримавши численні опіки та втративши кінцівку. – Ти врятував мені життя, слів занадто мало…

- Якщо забув, то ти врятував мене першим, тож заспокойся, тепер ми квіти. – пожартував я, бо навіть якби знав підсумок, все одно б не змінив рішення та поїхав за ним у пекло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍