Читати книгу - "Вогонь і крига"

в саму душу. — Насувається битва, Вогнесерде. Стережися вояка, якому не довіряєш.

Мишачий писк відволік увагу Вогнесерда. Хмарко її вполював. Рудий вояк озирнувся, але Плямолистка вже зникла.

Вогнесерд прокинувся й одразу ж зиркнув до сусіднього гніздечка. Сіросмуг лежав клубочком, мирно спав, прикривши носа своїм пухнастим хвостом. Слова Плямолистки відлунили у Вогнесерда в голові:

— Стережись вояка, якому не довіряєш!

Він здригнувся. Лісовий холод, здавалося, знайшов його навіть тут, проліз під хутро, й тільки ніздрі ще зберігали солодкий запах Плямолистки. Збоку вертівся Сіросмуг, бурмочучи щось уві сні. Вогнесерд знав, що більше не засне, але сидів у гнізді й вартував сон свого друга, аж поки світло світанку не пробилося крізь стіни кубла.

Розділ 29

Коли в кублі прояснилося, прокинулася Верболоза. Вогнесерд спостерігав, як вона підводиться і потягується, а тоді виходить надвір. Востаннє глянувши на Сіросмуга, який усе ще спав, він вийшов за нею.

— Сніг спинився, — нявкнув кіт, відчайдушно намагаючись порушити зловісну тишу, що повисла над засніженим табором. Його голос прокотився галявиною, і Верболоза кивнула.

Спершу почулося шарудіння, а за мить — запахи Тигрокігтя й Вітрогона, які вийшли з кубла. Вони всілися біля Верболози й заходилися вмиватися. «Йтимуть на досвітній патруль», — подумав Вогнесерд. Він хотів запропонувати їм свою допомогу, бо йому насправді хотілося пробігтися лісом, але якась його частина бажала зостатися і приглянути за Сіросмугом. Слова Плямолистки досі тягарем лежали на його серці. Вогнесерд не міг відкараскатися від думки, що саме Сіросмуг є тим вояком, якому він не довіряє. Друг, звісно, наполягав, що його стосунки зі Срібнострумкою ніяк не вплинуть на відданість Клану, але ж хіба це можливо? Він порушував вояцький кодекс уже тим, що бачився з нею!

Зненацька Тигрокіготь підняв голову, ніби відчувши якийсь запах. Вогнесерд напружився. Тоді нашорошив вуха — віддалік почулися кроки на снігу, швидкі кроки. Вітер приніс запах Вітряного Клану. Кроки погучнішали. Вояки, як один, заціпеніли — кіт поліз просто крізь тунель. Тигрокіготь вигнув спину і зашипів на Одновуса, що саме вийшов на галявину.

Вітряний вояк загальмував перед ними, у його очах читався смертельний переляк.

— Тіньовий і Річковий Клани! — видихнув він. — Атакують наш табір! Нас менше, і ми б’ємося на смерть. Високозорий не хоче допустити, щоб нас вигнали ще раз. Ви повинні допомогти, інакше наш Клан просто знищать!

Синьозірка вийшла з кубла. Усі очі миттю звернулися з Одновуса на неї.

— Я чула, — нявкнула вона.

Не застрибуючи на Високий Камінь, провідниця дала звичний клич для віча Клану. Страх Одновуса сповнював галявину, поки він спостерігав, як коти прожогом виходять на денне світло.

Щойно весь Клан зібрався, Синьозірка розпочала:

— У нас мало часу. Як ми й боялися, Тіньовий і Річковий Клани об’єдналися і зараз напали на табір Вітряного Клану. Ми повинні допомогти їм.

Вона замовкла і подивилася на ряди котів, в очах яких читалося сум’яття. Одновус стояв поруч із провідницею, мовчки її слухаючи і сподіваючись на допомогу.

Вогнесерд збентежився. Коли волоцюги викрили себе, він уже було думав, що Ночезору можна довіряти. Тепер же все виглядало так, що Тіньовий Клан знову порушив вояцький кодекс, об’єднавшись із Річковим Кланом, аби вигнати Вітряних котів із їхнього дому.

— Але ж зараз зима, ми слабкі! — запротестував Плямошкур. — Одного разу ми вже ризикували заради Вітряного Клану. Цього разу хай самі про себе подбають.

Деякі старійшини та королеви замуркотіли, погоджуючись.

Йому відповів Тигрокіготь, вийшовши наперед до Синьозірки:

— Я розумію твою обережність, Плямошкуре. Але якщо Тіньовий і Річковий Клани об’єдналися, то зараз тільки питання часу, коли вони повернуться проти нас. Краще битися зараз, але з Вітряним Кланом, ніж пізніше, але наодинці!

Синьозірка глянула на Плямошкура, який заплющив очі й підняв хвоста, погоджуючись зі словами Тигрокігтя.

Жовтоікла тихенько вийшла наперед і заговорила до провідниці:

— Я думаю, тобі слід зостатися в таборі, Синьозірко. Лихоманка від зеленого кашлюку минулася, але ти ще трохи слабка.

Дві кішки глянули одна на одну, і Вогнесерд нараз збагнув цей погляд. Синьозірка проживала своє останнє, дев’яте, життя. Заради всього Клану їй не можна було ризикувати собою в битві.

Синьозірка скупо кивнула.

— Тигрокігтю, збери дві групи: одну для атаки, одну для прикриття. Маємо дістатися туди якомога швидше!

— Так, Синьозірко.

Тигрокіготь повернувся до вояків.

— Білошторме, ти очолиш другу групу, я поведу першу. Зі мною підуть Темносмуг, Мишошубка, Довгохвіст, Порохошуб і Вогнесерд.

Вогнесерд підвів голову, коли Тигрокіготь назвав його ім’я, відчуваючи неабиякий захват. Він піде в авангарді!

— Ти! — гукнув Тигрокіготь Одновуса. — Як тебе звати?

Вітряний вояк трохи стушувався від вимогливого тону воєводи.

Вогнесерд відповів замість нього.

— Одновус, — промовив він.

Тигрокіготь кивнув, навіть не глянувши на Вогнесерда.

— Одновусе, ти в моїй групі. Усі інші Громові коти — за Білоштормом. Ти теж, Орляколапе.

— Усі готові? — гукнув Тигрокіготь.

Вояки підвели голови і гукнули бойовий клич. Тигрокіготь кинувся в тунель, усі інші — за ним.

Вони рушили вгору схилом, до лісу. Прямували до височин біля Чотиридерева. Біжучи крізь ліс, Вогнесерд озирнувся через плече. Сіросмуг був позаду, спохмурнілий, із затуманеним поглядом. Вогнесерд гадав, чи буде на битві Срібнострумка. Йому стало шкода свого друга, але цього разу він не мав сумнівів щодо власної готовності битися.

Повернувши Вітряний Клан додому, Вогнесерд почувався відповідальним перед ними. Він не дозволив би жодному Клану вигнати їх назад до тих тунелів під Громошляхом.

Запах Плямолистки знову залоскотав його ніздрі, й Вогнесердове хутро стало дибки.

— Стережися вояка, якому не довіряєш'.

Це буде більш ніж складна битва. Сіросмуг не матиме вибору, цього разу він має довести свою відданість.

Хоча сніг і припинився, все одно через замети просуватися було нелегко. Зверху намерзла крижана кірочка, але вояки були достатньо важкі, щоб своєю масою проламувати її, з кожним кроком утопаючи в снігу.

— Тигрокігтю! — пролунав іззаду голос Верболози. Воєвода спинився й озирнувся.

— За нами хвіст! — озвалася Верболоза.

Її слова неабияк стривожили Вогнесерда. Вони йшли у пастку? Патруль повернувся, тихенько та обережно ступаючи у свої сліди. Над ними хруснула засніжена гілка, і Вогнесерд підстрибнув.

— Чекайте, — зашипів Тигрокіготь.

Коти причаїлись у глибоких снігах. Вогнесерд чув тихий поступ, що наближався до них. Звук був тихий, ніби маленькі лапки ступали поверхнею снігової кірки. Затамувавши подих, Вогнесерд задумався: «Хто б це міг бути?» Та от за мить із-за стовбура вийшли Хмарко та кошенята Ряболицьої.

Тигрокіготь підскочив до них, і котики перелякано заквилили. Вояк миттю їх упізнав і присів на всі чотири лапи.

— Ви що тут робите? — кинув він.

— Ми хотіли долучитися