Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 25

Плавні тривожно шурхотіли на вітрі, змушуючи мимоволі здригатися при кожному пориві... Перші кілька годин. Поки птахи не звикли до нашої присутності, занісши у список безпечних, і не почали знову сідати на гілках вільхи, прийнявши на себе добровільні обов'язки вартових. Сидять спокійно чи зайняті якимись своїми пернатими справами — значить і нам хвилюватися нічого.

За розмовами і не помітили як настала ніч. Ще кілька хвилин тому було видно, і я чітко розрізняв кожну веснянку на тендітній шиї дівчини, а потім нахилився за борт, напитися — і побачив, відбиті у воді, зірки.

— Ось і закінчився цей день... Думаю, можна забиратися звідси... Якщо завидна не знайшли, то уночі козаки плавнями шастати не стануть. Максимум, кілька самих хитрих зачаїться десь і будуть наслухатися. Ну, так і ми не дурніші — попливемо тихо-тихо.

Чмокнув Олесю в носик і виліз на острівець. Одягатися всередині занадто незручно, того й гляди беркицьнеш за борт і наробиш галасу. То ж спершу притримав човен, щоб дівчина привела себе в порядок, а потім уже сам підперезався.

— Впевнений?

— Чому ні? Сидіти на одному місці довше немає сенсу. Погоня, якщо і нишпорить, то далеко. Там, куди піший втікач може добігти за день. А поруч з Січчю, нас точно не шукають. Більш зручного часу ми і пізніше не дочекаємося.

— Я не про те...

Дівчина не договорила, але я зрозумів і не образився. Коли смерть з косою за плечима стоїть, людина багато що подумати встигає. І не завжди — хороше... І осад цей швидко не розсмоктується.

— Не віриш?

— Дивно якось... — дівчина в очі не дивилася, відводила погляд. — Ми були знайомі лише кілька годин, навіть парою слів не перекинулися. Я ваших коней вкрала... А ти ризикуєш життям, щоб мене врятувати. Чому?

Питання реально складне, оскільки готової відповіді у мене і досі немає. Але промовчати не можна.

— Чесно? Не знаю, Олесю. Не хочу брехати, кажучи, що закохався з першого погляду і втратив голову... — по очах дівчини зрозумів, що говорю щось не те і хутко вніс корективи. — Ти гарна і дуже мені подобаєшся. Правда... Але врятувати тебе мені щось інше веліло. Вибач, але не пояснити двома словами... Просто я знаю, що маю тебе врятувати. Не чекаючи нагороди… просто тому що так правильно. І то що ми потім... Що ти мені... Я б і без цього... Але тепер, коли знаю, що теж тобі не байдужий ... то, може, Господь так розпорядився, або наші ангели-хранителі?

Вийшло щось малозрозуміле і сумбурне, але дівчині, схоже, сподобалося.

— Так, я розумію…

— От і добре, — я полегшено зітхнув, бо сам мало що зрозумів зі сказаного. — Тому що хоч я не дуже вправно пояснив, зате знаю, що далі робити. Ти готова, чи треба ще трохи часу? Май на увазі, що до ранку з човна не вийдеш.

На відміну від мого світу, тут життєвим дріб'язкам на зразок необхідності сходити по нужді, не надають «сакрального» значення, окремі кабінети для цього не зводять і, якщо умови не дозволяють, — усамітнення не шукають. Ті ж селянки з Свиридового Кутка, не відбігали від обозу за кілометр в степ і до темряви не терпіли. Як то кажуть, що природно, того не стидно. Але мінімальної пристойності все ж дотримувалися. Та й ми з Олесею трохи інакше виховані. Шляхта, ага... От я подумав, що їй буде незручно.

Незважаючи на деяку заплутаність, Олеся зрозуміла правильно.

— Дякую.

Дівчина мазнула мене губами по щоці, почекала, поки я переставив її через борт човна і побрела за дерево. Ту саму вербу, в якій я так і не розводив вогонь. Зігрілися так, що в пору крижану купіль приймати треба було, а не сушитися у грубці.

Вгадав. Духовний пастир Рогатина виховував своїх дочок, як шляхтянок. А то і — черниць. Хоча, з останнім, я загнув. Не було б мені так солодко з благочестивою дівчиною. Хіба що це вже досвід турецького полону?

«Та ну, тебе! Знайшов чим голову морочити! Краще про справу думай, поки є коли і чим!»

План мій опирався на наступні передумови.

Перше, — як я вже сказав Олесі, козаки повинні шукати нас де завгодно, тільки не в себе під носом.

Друге, — я страждаю географічним кретинізмом. В тому сенсі, що абсолютно не орієнтуюся на карті і насилу запам'ятовую, що і в якому боці розташоване. Але при цьому, володію унікальною топографічною пам'яттю. Дорогу якою пройшов хоч раз, у будь-який час доби і при будь-якій погоді, не забуду ніколи. Хоч посеред ночі та з зав'язаними очима, завезіть — якщо я тут був — виберуся.

Ну, і третє, — кожен утікач, якщо це не рецидивіст з багаторічним досвідом «ривків», — насамперед намагається збільшити відстань між собою і переслідувачами. Відповідно, за логікою запорожців, які не знають про мою роль у порятунку засудженої до страти злочинниці, дівчина повинна була рвонути через плавні навпростець, строго на північний захід. Щоб, як можна швидше вибратися до людей. А це означає, що нам треба в будь-яку інший бік, лиш не туди.

Плавні не степ і з вибором напрямку не все так просто, якщо немає човна. Козаки не дарма відчувають себе цілком безтурботно, забравшись усередину цієї неймовірної суміші з проток, озер, загат, острівців і мочарів. Пішки чи вплав можна місяць бродити, а на велику сушу так і не вийти. Але, човен у нас, на щастя, є. Залишалося тільки вирішити: куди саме ми хочемо, в кінці шляху, потрапити ?.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍