Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 34

ФЕЛІКС

Кручуся в ліжку, намагаючись заснути. Очевидно доведеться провести безсонну ніч. Усе ніяк не можу змиритися з побаченим. Ну хто б міг подумати, що вона може з'явитися в нашому домі.

Зубрилка моя знаходиться через стінку. З боку кімнати, де вона перебуває, долинає звук телефонного дзвінка. Їй хтось телефонує. Мої вуха перетворюються на локатори. Прислухаюся, в надії вловити аби щось. І отримати хоч якийсь натяк, знайти ключ до розгадки цього ребуса. Марно.

За нашою мережею WiFi, видно, що вона онлайн. З ким вона листується? Адже хтось пише їй, і вона відповідає... Вона спілкується з Денисом? Вона фліртує в листуванні з тупим Денисом... Це моя фантазія, а може насправді вона листується там не з ним, а з якоюсь подружкою, або просто стрічку новин гортає.

Ну, ні, я доведу їй, що я гідний. Тримайся Поліна, ти потрапиш у мої тенета. Обов'язково. Тільки все потрібно ретельно продумати.

Мені здається, я чую кожен її крок. Кожен рух. Навіть ритм її дихання...

Уявляю, як страх пускає паростки в її душі. Вона намагається впоратися з ним. Переконує себе в тому, що непереможна. Як розширюються її очі. Уся тремтить, як осиковий лист на повітрі. Від невідомості й очікування біди за порогом цієї кімнати...

Те тремтіння, яке я відчув, коли побачив її, що заходить у кімнату по сусідству з моєю спальнею, я не забуду ніколи.

Що це за звук? Вона сміється!  Я відчуваю, як злість перемагає останні залишки моєї свідомості. Вона знущається наді мною...

Чую скрегіт власних зубів. Це я їх стискаю від... Нічого. Нічого, крихітко... Я покажу тобі, як сміятися в моєму домі...

Вона регоче! Краще б вона цього не робила. Я вже сідаю в ліжку, всовую ноги в капці. Мені так і хочеться зірватися з місця й кинутися туди, в сусідню кімнату. Та хто вона така, щоб я боявся вільно пересуватися своїм будинком і заходити до будь-якіх кімнат? Ось зараз піду і все з'ясую. Яким боком вона тут? Що робить у моєму домі? Набираюся рішучості і виходжу в коридор, намагаючись пересуватися безшумно, роблю кілька кроків у бік її кімнати, завмираю, постоявши кілька секунд, прислухаюся й дійшовши до дверей заповітної кімнати, кладу долоню на ручку дверей.  Ні, ні й ні. Немає такого приводу, щоб не дотерпіти до ранку для з'ясування всіх обставин. Спрацьовують гальма і я розвертаюся, не наважуючись вриватися вночі до дівчини.

Сумніви рвуть мою душу на шматки, кортить піти, сказати якусь ласкаву маячню, але вона точно не оцінить, я знаю. Прожене мене з кімнати. Заслужено. Згадується, яким я бував козлом і дурнем. Після цього вона навряд чи прийме мене і зможе спілкуватися як спілкуються з друзями.

Зітхаю, відвідування царства сну, мабуть, мені сьогодні не світить. Очей зімкнути не можу. Перевертаюся, змушуючи себе рахувати слоників.

Отруїла мене ця зараза... Гірше за всяку болячку - Це не лікується й Поліна не видаляється з мозку.

Звідки взагалі це в мені взялося?

Приходять на думку слова тата: коли закохаєшся сам, тоді зрозумієш і мене. Так ось, виявляється, як це воно?

Я закохався? У Поліну? Ну, напевно. Я ж мрію начистити рило Денису за те, що він крутиться навколо Поліни. Але я йому не дозволю її отримати.

Я думав, що ненавиджу її, а насправді не знав, куди подітися від думок про неї і як побороти бажання доторкнутися до неї. Бажання, яке оволодівало мною до тремтіння... Це й є любов?

Тоді мені воно не подобається.

Що ж так душу мені це кохання вивертає навиворіт?

Ідіотизм якийсь. Так мучитися, мріючи просто побачити, доторкнутися... Борсучка, тепер вона моя борсучка. Кидаюся погуглити: жіноча стать борсука - борсучиха.  Значить, трясця, буде борсучиха.

Боже, мій дах уже так їде тільки тому, що вона за стіною...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍