Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 56

Лук’ян
Нарешті я повернувся. Їду нічними вулицями рідного міста та на швидкості мчу до тієї, котру бажаю побачити. Мій рейс перенесли і я прилетів пізніше, ніж очікував. Аліна. Кохана не відповідає на мої дзвінки й здається заблокувала скрізь, де тільки могла. Вона в гніві й, мабуть, найкраще дати їй час охолонути, але Сірий сказав, що вона повернулася до Романа. Романа! Чоловіка, який її не цінує, зневажає та навіть продав її. Я маю знати, що такого наговорила їй Зоя. Уява настирно вимальовує як той невдаха торкається моєї дівчинки, пестить, обіймає, цілує… Від таких думок ревнощі розгораються у грудях.
Під'їжджаю до особняка. У вікнах темно. Я залишаю авто у гаражі та заходжу в будинок. Напевно, Зоя вже спить, але це мене не турбує. Телефоном вона говорила не до ладу і явно щось замовчує. Помічаю чоловіче взуття у коридорі. Мабуть, Борис тут. Він інколи ночує в будинку. Проте білі кросівки явно не його стиль. Роззуваюся та підіймаюся на другий поверх. Прямую до спальні Зої. Стукаю й одразу відчиняю двері. Побачене змушує мене застигнути на порозі.
Зоя лежить на ліжку обійнявшись з якимось чоловіком. Їхні оголені тіла ледь прикриває ковдра, а одяг розкиданий на підлозі. У грудях наперчило від злості. Хочеться вбити того смертника, який посмів її торкатися. Я прочиняю двері ширше й світло з коридору проникає до кімнати. Впізнаю Кирила, того пройдисвіта, який повинен організувати відкриття салону. Від скрипу дверей прокидається Зоя. Вона схоплюється та сідає на ліжко. Ковдрою прикриває оголені груди, перелякано дивиться на мене:
— Лук’яне! Ти що тут робиш?
— Приїхав подивитися чим ти займаєшся, — проходжу всередину та вмикаю світло.
Кирило прокидається й сідає. В його очах вирує страх і це мене тішить. Я переплітаю пальці. Чується характерний хрускіт в кісточках, котрий підсилює ефект. Негідник перелякано роззирається по сторонах у пошуку одягу чи втечі. Зоя супить брови:
— Побачив? Тепер вийди зі спальні. Нам потрібно одягнутися. Ми вийдемо та про все поговоримо.
— У мене краща ідея, — моторошно всміхаюся та роблю драматичну паузу, — я розмалюю обличчя твого дружка кров’ю й викину його на вулицю. Тільки після цього ми поговоримо.
— Припини погрожувати та поводитися наче дитина, — Зоя гаркає у відповідь, — вийди. Я теж маю право на особисте життя.
Зою не лякають мої погрози. Вона поводиться впевнено, на відміну від її партнера. Кирило опускає голову, мовчить й здається все, що відбувається його не цікавить. Я опановую себе та стримую гнів. Гадаю, нам справді краще поговорити як цивілізовані люди. Я киваю:
— Прикро, що твоє особисте життя перейшло межу вісімнадцять плюс. Сподіваюся не лікуватимешся у венерології після Кирила. Я чекатиму вас обох у вітальні.
Гучно тріпаю дверима та спускаюся на перший поверх. Злість розтікається венами і я не розумію, як Зоя могла так вчинити. Скільки вона його знає? Тиждень? Два? Надто легковажно з її боку. Недарма той пройдисвіт одразу мені не сподобався. Затуманив їй розум, обманув та спокусив. І де в біса вештається Борис? Беру телефон до рук та набираю потрібний номер. Після довгих гудків нарешті відповідає. Наче собака, я накидаюся на Бориса:
— Ти де? Чому Кирило у ліжку зі Зоєю?
— Він поїхав до себе, — сонний голос здається розгубленим, — вони бачилися у салоні, засиділися допізна і роз’їхалися. Зоя приїхала додому і я поїхав до себе. У мене дитина хвора, потрібно було привести ліки. Але я слідкую за всім, камери спостереження не показали нічого підозрілого.
— Погано стежиш. Завтра поговоримо. Зранку чекаю тебе у своєму кабінеті.
Закінчую розмову та жбурляю телефон на стіл. Наче мало мені проблем з Аліною, ще й Зоя додалася. З нетерпінням чекаю коли побачу того негідника. Стискаю руки в кулаки й роздумую, що розбити йому перше — ніс чи обличчя. Нарешті чую кроки з коридору. До вітальні заходить Зоя у махровому халаті до колін та Кирило, одягнутий при повному параді. Він навіть взувся. Напевно, готуються до втечі. Я сідаю у крісло, а солодка парочка розміщується на дивані. Мовчу, сердитим поглядом свердлю чоловіка. Розумію, що ніхто не збирається розпочинати зі мною розмову, суплю брови:
— І як це все розуміти?
— У нас з Кирилом роман. Такий самий, як і у тебе з Аліною. Ти й словом про неї не обмовився, — у словах Зої відчувається докір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍