Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

чого ні,— відповів Страйк і ковтнув пива.— Там була остання робота Брокбенка. Може, вирине якась зачіпка. Дурістю буде не перевірити... поїдемо ось цим шляхом...

Він узяв атлас із рук Робін і перегорнув кілька сторінок.

— Усього дванадцять миль від Корбі. Можна дати гака й перевірити, чи той Лейнг, який проживав там з жінкою у 2008 році,— то наш Лейнг. Вона досі там мешкає. Звати Лорейн Макнотон.

Робін звикла до чудової пам’яті Страйка на імені й дрібниці.

— Добре,— сказала вона, зрадівши, що завтрашній ранок принесе нові сторінки розслідування, а не просте повернення до Лондона. Може, знайдуть щось цікаве, і буде друга ніч у дорозі, і ще дванадцять годин не доведеться бачитися з Метью... а тоді Робін згадала, що Метью завтра поїде на північ, на день народження до батька. Вона все одно була б сама у квартирі.

— Чи міг він її вистежити? — уголос спитав Страйк по довгій мовчанці.

— Даруй, що? Кого вистежити?

— Чи міг Брокбенк після стількох років вистежити Британі й убити її? Чи я через докори сумління ото гавкаю не на те дерево?

Він несильно вдарив по дверцятах «лендровера» кулаком.

— Але ж нога,— провадив Страйк, не погоджуючись сам із собою.— Шрам точно такий, як був у неї. Це їх пов’язувало: «Я намагався відпиляти тобі ногу, як ти була мала, аж тут зайшла твоя мама». Лиходій паскудний. Хто б ще надіслав мені ногу зі шрамом?

— Ну,— повагом мовила Робін,— у мене є думки щодо причин, з яких обрали цю ногу, і до Британі Брокбенк вони стосунку не мають.

Страйк розвернувся до неї.

— Кажи.

— Той, хто вбив дівчину, міг би з тим самим результатом надіслати будь-яку іншу частину її тіла,— сказала Робін.— Руку, може п... персо,— вона з усієї сили старалася говорити буденно,— і все це так само привернуло б увагу поліції і преси. Бізнес так само опинився би під ударом, ми так само були б збурені,— але він вирішив надіслати саме праву ногу, відрізану по тому місцю, де ампутовано твою.

— Гадаю, є зв’язок з тією клятою піснею. Втім...— Страйк замислився.— Ні, я дурню кажу, так? Так само підійшла б і рука. Чи шия.

— Він посилається на твоє поранення,— наполягала Робін.— Що може означати для нього твоя втрачена нога?

— Одному Богові відомо,— відповів Страйк, дивлячись на її профіль.

— Героїзм,— заявила Робін.

Страйк пирхнув.

— Нічого героїчного немає в тому, щоб опинитися у невдалому місці у невдалий час.

— Ти ветеран, маєш нагороди.

— Мене нагородили не за те, що підірвався. Це сталося раніше.

— Ти мені про це не казав.

Робін розвернулася до нього, але Страйк не схотів змінювати тему.

— Кажи далі. Чому саме нога?

— Ти отримав поранення на війні. Воно — це символ сміливості, витриманого випробування. Про ампутовану ногу згадують щоразу, як пишуть про тебе в пресі. Гадаю, що для нього вона пов’язана зі славою, досягненнями і... і честю. Він хоче занизити цінність твого поранення, пов’язати його з чимось страшним, зробити так, щоб громадськість сприймала тебе не як героя, а як чоловіка, котрому надсилають частини тіла розчленованої дівчини. Він хоче створити тобі проблеми, але в процесі ще й принизити. Вбивця — людина, яка хоче мати те, що маєш ти: визнання, відчуття важливості.

Страйк нахилився і видобув з коричневого пакета під ногами ще одну бляшанку «Макеванзу». В холодному повітрі рознісся тріск відірваного кільця.

— Якщо твоя правда,— мовив Страйк, дивлячись, як лине в темряву дим цигарки,— якщо цього маніяка гребе те, що я зажив слави, то на першому місці Віттакер. Він же тільки цього й хотів: стати зіркою.

Робін чекала. Страйк практично нічого не розповідав їй про вітчима, хоч інтернет і повідомив їй чимало подробиць, якими Страйк не ділився.

— Я такого паразита, як цей гад, у житті не зустрічав,— сказав Страйк.— Дуже в його стилі отак украсти трохи чужої слави.

В замкненому просторі Робін відчувала, як він починає злитися. На згадку про кожного з підозрюваних Страйк реагував однаково: відчував провину, коли йшлося про Брокбенка, злився, коли про Віттакера, і лише у випадку Лейнга виявляв сяку-таку об’єктивність.

— Шпеник уже щось дізнався?

— Каже, що він у Кетфорді. Шпеник його там вистежить. Віттакер точно там, заліз у котрийсь брудний куток. Він точно в Лондоні.

— Чому ти такий впевнений?

— Бо ж Лондон,— озвався Страйк, дивлячись на терасовані будинки за стоянкою.— Віттакер, знаєш, походить з Йоркширу, але тепер то чистий кокні.

— Ти його багато років не бачив, так?

— Мені не треба. Я його знаю. Він з отого сміття, яке намивається у велике місто в пошуках слави, та й так і лишається. Він

гадав, що тільки Лондон і заслуговує на його персону. Віттакер завжди хотів тільки найбільшу сцену.

Проте Віттакер так і не зумів вишкрябатися з брудних районів столиці, де плодяться злочини, злидні й насильство, вибратися з підчерев’я, де й досі обертається Шпеник. Людина, яка не жила там, не розуміє, що Лондон — це окрема країна. Така людина може обурюватися тим, що влади й грошей тут більше, ніж у будь-якому іншому місті Британії, але вона не знає, що бідність тут набуває особливого присмаку, бо все коштує дорожче, а на одвічні відмінності між успішними й неуспішними вказують постійно і найнеприємнішим чином. Відстань між ванільними колонами в квартирі Елін на Кларенс-Терресі та брудним сквотом у Вайтчапелі, де померла Страйкова мама, вимірюється не в милях. Між цими місцями — нескінченність розбіжностей, лотерея народжень і талану, помилки, вдалі прориви. Його мати й Елін — обидві вродливі жінки, обидві розумні; одну засмоктала трясовина наркотиків і людського бруду, друга живе високо над Реджентс-парком, за бездоганно чистим склом.

Робін теж думала про Лондон. Метью живе тут, проте не має інтересу до химерних світів, які вона досліджує щодня у ході детективної роботи. Метью захоплено дивиться на поверхневий полиск: найкращі ресторани, найкращі райони — ніби це не місто, а величезне поле для гри у «Монополію». Його відданість Йоркширу і їхньому рідному Мессему — неповна. Батько Метью народився в Йоркширі, а от покійна мати походила з Суррею і завжди показувала, що лише терпить це життя на півночі. Вона раз у раз виправляла йоркширські звороти в мові Метью і його сестри Кім-берлі. Ретельно нейтральна вимова Метью була однією