Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

охороняли, не сприймали ніяких скарг. Непокірних відправляли в карцер на хліб і воду або ж на примусові роботи. Тож серед людей наростало невдоволення.

Коли Петро був на роботі, а прибиті спекою комарі ставали менш настирними, Олена йшла до озера чи на узлісся й грала на своєму інструменті. В’язні й солдати, працюючи, слухали її здалеку. Її музика додавала їм сил й іноді навіювала ностальгію залежно від того, які твори вона виконувала.

Олена не могла заборонити собі думати про Александра й ті миті, що вони прожили разом в індіанському таборі. Іноді Віталій, який не розумів глибини її проблем, запитував, чи скоро до них приїде молодий чоловік. Незважаючи на те, що був Толя й інші діти, які з ними гралися, її молодший брат сумував, і цей сум відбивалася на його стані. Він в’янув.

Якось серпневого вечора в сутінках Борден зібрав в’язнів на великому дворі. Він рвучко ходив, стукаючи по стегну батогом, який тримав у руках.

— Стояти рівно! — крикнув він.

В’язні розправили плечі.

— Месьє, — почав він, — дехто з вас почав спекулювати алкоголем у таборі. Декого помічали, як вони заточуються, коли повертаються в бараки, а інших знаходили смертельно п’яними біля огорожі. Вам відомо, що алкогольні напої заборонено всередині зони. Ті ж, хто порушує приписи, підлягають серйозному покаранню.

Доки перекладач Влад Ґалка перекладав кожне його слово, полковник прискіпливо розглядав натовп в’язнів, що стояв перед ним. Потім повів далі, вигукуючи кожне слово:

— Якщо винний чи винні самі негайно зізнаються й зобов’яжуться не вести надалі свій бізнес, ми їх не каратимемо. Винний чи винні, крок уперед!

Ніхто не поворухнувся. Усі дивилися, незворушно й байдуже.

— Повторюю вдруге, вийдіть на крок уперед.

Натовп стояв на місці. Борден примружив очі й підвів голову. Він наблизився до першої шеренги в’язнів і пішов уздовж неї, наче з перевіркою караулу. Потім повернувся в центр.

— Бачу, ніхто не зізнається, — кинув він насмішкувато.

І тому, що мовчання тривало, він голосно крикнув:

— Дуже добре! В такому разі виберемо одного з вас, на кого вкаже випадок і посадимо на хліб і воду на п’ять днів. Потім іншого, а тоді ще одного й так далі, аж допоки винний не зізнається сам, або допоки на нього не вкажуть.

Серед в’язнів почався гамір, але ніхто не сказав ні слова. Борден покликав солдата, який тримав у руках закриту коробку.

— У цій коробці — ім’я кожного з вас. Я витягую папірець, і цього чоловіка негайно кидають до карцеру.

Він зачекав якусь мить. Проте ніхто не поворухнувся, і він зробив знак військовому відкрити кришку. Засунув у неї руку, покопирсався в середині й витяг папірець білого кольору.

— Франц Бартель! — вигукнув, помахуючи клаптиком паперу, який тримав за кінчик.

— Я не винний, — запанікував переполоханий в’язень.

А два солдати вже наближалися до нього. Ганс Фрайман вийшов зі строю й попрямував до офіцера.

— Я хочу виступити гарантом моєму своякові. Він ні в чому не винний.

— То нічого не означає, — твердо відказав полковник, — я щойно вам про це казав, просто випадковий вибір.

Солдати потягли нещасного. Почувши таке, Ґретель розридалася.

— Їм недостатньо, що мруть наші діти, — закричала вона, звертаючись до зятя. — Тепер їм потрібно, щоб наші чоловіки втрачали глузд. Ти пам’ятаєш сина Павлюків, Гансе? Коли він вийшов із карцеру, його змушені були відправити в притулок у Квебек. В інших були травми після карцеру. Згадай Уляна! Він майже осліп після тижня покарання в тій чорній дірці. А тепер мій чоловік. Він хоч і міцний на вигляд, але часто хворіє.

— Якщо ти знаєш винного, маєш його назвати, — сказала Абіґаль, але Ганс промовчав.

— В очах товаришів я був би стукачем, і моє життя тут стало б нестерпним. Я не можу так вчинити. До того ж не я один, хто знає винного.

Трохи згодом, виходячи з дому Бартелів, Ганс зустрів Петра Тефаняка, який повертався до свого барака. Двоє чоловіків обмінялися сповненими ненависті поглядами. Петро був упевнений, що ніхто його не викаже. Стати донощиком у концтаборі — це піддати своє життя ризику.

Ув’язнення погано позначалося на здоров’ї діабетика Франца Бартеля. На третій день його знайшли непритомним у глибині карцеру і відвезли до госпіталю. Його стан примушував непокоїтися.

— У нього погана кров, — поставив діагноз лікар. — Цьому чоловікові потрібно регулярно їсти. Ви довго чекали, перш ніж витягти його з карцеру. Сподіваюсь, ми зможемо врятувати йому життя, — сказав він, заспокоюючи офіцера, який недобре дивився на нього.

Через те що в’язень не відбув покарання повністю, відповідальний за виконання розпорядження начальника — сержант-майор Овен Мартінс вибрав іншого члена сім’ї. Ним став свекор Бартеля, Енґель Кляйн, який і мусів замінити його. Ґретель заголосила:

— Татові шістдесят дев’ять років! Він помре в тому підземеллі! Вогка діра, викопана під в’язницею, непроглядна темрява й повно щурів.

Вона благала свого зятя виказати Петра. Поставлений перед вибором, Ганс усе ж вагався.

— Якщо ти не хочеш говорити, я попрошу Франца. Сподіваюсь, він опритомнів. Після того, як ледве не вмер у підземеллі, він має погодитися.

Згодом, коли обидві на колінах збирали лохину на полі, Абіґаль запропонувала Олені поговорити з Мартінсом і виказати Петра.

— Ти ж сама бачила, як він ховав алкоголь у колодязі за вашим будинком, — нагадала вона їй.

Та Олена, схилившись над своїм кошиком, збирала лохину, наче й не чула слів подруги.

— Порушивши вашу домовленість і своє слово, він поставив тебе у скрутне становище. Ти не мала б сумніватися.

— Звідтоді як Александр при всіх сказав, що я звинуватила його в тому, що він мене зґвалтував, а він поспішив заперечити, — нарешті проказала вона, — керівництво табору вважають мене брехухою, а більшість в’язнів глузують із того лихого випадку. І якщо я донесу на нього, мені ніхто не повірить. Усі подумають, що я мщу, а Петрові товариші та й ті, хто користується з його нелегальної торгівлі, називатимуть мене не інакше як мстивою мегерою. Багато хто вже свистить мені у спину після того випадку в травні. Наше з Віталієм життя стане тоді справжнім пеклом.

Губи Абіґаль затремтіли. Вона ледве стримувалась, щоб не розридатися. Після смерті сина їй важко вдавалося стримувати почуття.

— Справді, в концтаборі є різні люди, — погодилася вона, витираючи сльозу. — Страх весь час нависає над нашими головами. У кожного — свої проблеми, а до болю звикаєш. І нерви стають як струни. Я знаю, з мого боку —