Читати книгу - "Червона Офелія"

Ти ж його чекала чи не так? Юрко мертвий. Я застрілив його ще вчора вночі. До того, як прийшов до тебе.

Вона лише опустила погляд. Стояла, наче заніміла. Не затремтіло ні рисочки на обличчі.

— Я можу побачити тіло Юрія? — проказала вона нарешті, дивлячись просто Маркові в очі.

— Він десь на дні Збруча. Його тіло шукають, — відказав Марко.

— Значить, він не загинув, — просто мовила вона. — Отже, Юрій живий.

— Навряд чи. А ти… Ти знала, що він прийде, ти чекала на нього. І поки його шкіру обгризали риби, ти була тут, зі мною… Гидко.

— Я не надаю значення таким умовностям, — відказала Біличенко байдуже. — До того ж, тілесна насолода завжди мені допомагала зосередитися на справі. Та й добре мені було з тобою, Марку. Ти був такий закоханий, такий пристрасний і ніжний… Я не могла проґавити шансу відчути…

— Відчути що? — перепитав він, гірко усміхаючись. — Відчути себе людиною?

— Може, й так… — й собі усміхнулася вона. — Я б навіть заміж за тебе вийшла. Якщо це тебе втішить, Юрко був відданим мені, але коханець із нього був ні к чорту.

— Ну що ж… — Швед дістав револьвер. — Тепер, коли ти утвердила мене у моїй чоловічій досконалості, ходімо.

— Куди? Куди ти мене поведеш?

— За тобою приїхали з Розвідочної управи, — відповів Марко. — Я думав, ти розумніша, відчуєш, що кільце навколо тебе стискається і, відверто кажучи, не сподівався знайти тебе живою… Там, у Розвідочній, із тобою ніхто панькатися не буде, Белло.

Вона стрепенулася, почувши уперше своє справжнє ім’я з уст Шведа.

— Усе-таки, як я не намагалася протистояти тобі, ти постійно збивав мене з пантелику своїм романтизмом і наївністю, — проказала вона. — Завжди ненавиділа це ім’я — Олеся, таке прилизане, правильне, цнотливе, як ви зі своєю національною ідеєю.

— Зате твоя хрещена пролетарська мама добре розуміла, що назватися Олесею Біличенко — безпрограшний варіант, — Марко подивився на неї згори вниз.

— Стара бл...дь! Ненавиджу її, як і це ім’я!

— Шкода, лаятися українською ти так і не навчилася, — хмикнув Швед. — Ну… гадаю, раніше чи пізніше, їй воздасться.

Вона спокійно дивилася йому просто у вічі.

— До речі… Де той «Браунінг», з якого ти застрелила Головацьку і Матрусяка? Маленький, майже іграшковий «Браунінг» із кулями 6,35 калібру? Де ти його ховаєш?

— Він ні до чого. Набої скінчилися. Раніше, ніж я розраховувала, — відповіла Олеся. — Але якщо тобі він потрібен, то я заховала його в роялі під час обіду… Просто вкинула під кришку.

— Але навіщо? Навіщо було позбавляти життя Анну?

— Я не знала, що саме їй відомо. Я розуміла, що їй щось відомо про мене, але що саме… І коли дізналася, що у неї зустріч з тобою… — вона сама мені похвалилася, у театрі. Ще під час вечірки у Татарінової я зрозуміла, що зі мною граються. Я не могла так ризикувати, — нервово проказала Белла.

— А Трегуб?

— Він мені просто набрид. Та й знав він забагато. До того ж, з його тонкою душевною організацією… Костеві було варто лише натиснути на нього, полякати, що про його содомітські експерименти з Крамовським знатимуть у казармі, й Олексій сам поліз у петлю.

— Тебе, мабуть, для повноти щастя ще цікавить цей дурень-фотограф? — запитала Біличенко. — То випадковість, — байдуже мовила за мить. — Не думала, що він вкладеться спати на першому поверсі маєтку, на лаві. Там не мало бути нікого. А зайві свідки мені, як ти розумієш, були ні до чого.

— Зрозуміло.

Марко подивився на неї, мимоволі намагаючись в голові пов’язати образ тієї чарівної жінки, в яку закохався, і людини, що зараз так байдуже зізнавалася йому у вчинених злочинах.

— Що тобі ще розповісти? — Белла прикусила губу і насмішкувато глянула на Марка, намагаючись опанувати себе та приховати внутрішнє невгамоване сум’яття.

— Решту я знаю, — відповів він.

— Може, звідки взялася кров на сукні і чому вона опинилася у Крамовського під ліжком? — перепитала Біличенко. — Запитуй, не соромся.

— Не варто бравувати, — проказав Марко. — Ти сама загнала себе у глухий кут.

— Зачекай… Зачекай одну мить, Марку.

Він зупинився, жовна заграли на його щоках.

— Чого тобі ще?

Олеся підійшла до нього. Близько, так що дуло Маркового револьвера вперлося в її груди.

— Я знаю, — прошепотіла вона, наблизивши своє обличчя до його. — 3 рук Розвідочної я жива вже не вийду. І ти, Марку, будеш спостерігати, як вони катуватимуть мене?

— Ні… — відповів він. Погляд сам зрадницьки ковзнув до її вуст, перетнувся з її поглядом. — Ні, мене там не буде.

— Як благородно… — розсміялася Біличенко. — Не бачити, як катуватимуть жінку, яку ти кохав.

— Я кохав жінку. Це ти добре сказала, — відповів Марко. — Жінку, а не чудовисько. І сумніваюся, що на світі є така сила, яка здатна повернути тебе до нормальної людської подоби.

— А твій Бог… Ти ж віриш у Нього? Я читала… Він прощав навіть найзатятіших грішників!

— Я не Бог. Тож моє прощення, якщо воно тобі потрібно, ти маєш. Що ж до Божої сили змінити тебе, розбиратимешся з Господом сама. Це між Ним і тобою.

— Дозволь мені хоч поцілувати тебе на прощання, Марку… — прошепотіла Біличенко. — Раз ми більше не побачимось ніколи… Все-таки… сьогодні вночі ти запропонував мені стати твоєю дружиною, і я… хоч ти і вбачаєш у мені чудовисько, завжди відповідала тобі взаємністю.

Його брови поповзли вгору. Швед розсміявся.

— Навіщо? Ти сама казала, що не надаєш значення таким умовностям. Чи то тільки небіжчика Коцюбинського стосувалося?

— То заради тебе, Марку. Аби ти назавжди запам’ятав мене.

Олеся потягнулася до його губ, і він на мить розчинився в її поцілунку. Наче годинник закрутився у зворотній бік, наче знову відчув п’янкий аромат її тіла і солодку млість, яка накривала його щоразу, коли вона була в його обіймах.

— Я кохала тебе, дурнику, — прошепотіла Олеся Маркові в уста. — Можливо, ти б і змінив мене, та ми з тобою зустрілися не у той час і не в тому місці.

Видіння зникло, млість розтанула. Він відчинив двері і підштовхнув її до виходу.

Вона йшла, мружачись від сонячного проміння. Ступала просто перед ним сходами. Маленькі черевички цокали по італійській кахляній підлозі; вона була неспроможна навіть прочинити своєю тендітною ручкою важкі різьблені двері маєтку. І Марко не розумів, чи то насправді відбувається усе, чи вони просто грають котрусь із шекспірівських трагедій, і зараз все скінчиться, опуститься завіса, і Олеся… Ні, ні. Немає ніякої Олесі. Більше немає. І ніколи не було.

— Белло Георгіївно, як приємно бачити вас! — Снігірів звар’ятував першим. — Довго ж