Читати книгу - "Якщо кров тече"

який Ден показує артритною рукою, вкритий комп’ютерними журналами (серед яких кілька номерів «Саундфайла», про який Голлі ніколи не чула), флешками, зовнішніми накопичувачами й дротами. Голлі починає розчищати місце.

— Ох, та просто перекладіть увесь той мотлох на підлогу, — каже Ден.

Вона дивиться на Бреда, котрий винувато киває.

— Я трохи неохайний, — каже він.

Коли таця безпечно опускається на місце, Бред розкладає випічку на три тарілки. Складеники з варенням дуже апетитні, але Голлі вже не знає, чи голодна. Вона починає здаватися собі Алісою на чаюванні в Божевільного Капелюшника. Ден Белл сьорбає з чашки, плямкає, тоді кривиться й кладе руку на ліву кишеню сорочки. Бред негайно стає біля нього.

— Пігулки з тобою, дідусю?

— Так, так, — каже Ден і плескає по бічній кишені візка. — Все нормально, можеш не нависати. Це просто збудження від того, що до нас хтось прийшов. Хтось, хто розуміє. Мабуть, мені це корисно.

— Не впевнений, дідусю, — каже Бред. — Може, краще таки випити пігулку?

— Я ж сказав, що все нормально.

— Містере Белл… — починає Голлі.

— Ден, — каже старий, знову хитаючи до неї пальцем, котрий гротескно викручений артритом, але все одно має докірливий вигляд. — Я Ден, він Бред, ти Голлі. Ми тут усі друзі.

Він знову сміється. Цього разу ніби задихано.

— Краще не розпалюйся так, дідусю, — каже Бред. — Ну, якщо не хочеш знову проїхатися до лікарні.

— Слухаюсь, мамцю, — каже Ден. Він прикладає складену чашею долоню до дзьобатого носа й кілька разів глибоко дихає киснем. — А тепер дай-но мені одного складеника. І нам потрібні серветки.

Але серветок немає.

— Принесу паперових рушників з кухні, — каже Бред і рушає.

Ден повертається до Голлі.

— Страшне забудько. Страшне. На чому я спинився? Чи це не важливо?

«А що тут узагалі важливо?» — задумується Голлі.

— Я розповідав, що нам з батьком доводилося заробляти на життя. Бачила ті малюнки внизу?

— Так, — каже Голлі. — Я так розумію, що то ваші.

— Так, так, усі мої. — Він підносить покручені руки. — А тоді зі мною сталося оце.

— Вони хороші, — каже Голлі.

— Непогані, — каже він, — хоч і ті, що в коридорі, не найкращі. Ті були для роботи. То Бред їх повісив. Наполіг. У п’ятдесятих і шістдесятих я також створив кілька обкладинок для м’яких палітурок від таких видавців, як «Ґолд Медал» і «Монарх». Вони були набагато кращі. Здебільшого кримінальні романи — а значить, напів­одягнуті кралі й задимлені пістолети. Давали додатковий заробіток. Іронія долі, якщо подумати про мою основну роботу. Я працював у поліції Портленда. Ви­йшов у відставку в шістдесят вісім. Відбув свої сорок і ще чотири зверху.

«Не просто художник, а ще один коп, — думає Голлі. — Спочатку Білл, тоді Піт, тоді Ралф, а тепер він». Вона знову думає про якусь невидиму, але потужну силу, яка нібито затягує її у свою справу, тихо й наполегливо підкладаючи паралелі й продовження.

— Мій дід був фабрикантом і капіталістом, але після нього ми всі носили синє. Тато був у поліції, я пішов його слідами. І мій син пішов моїми. Це я про Бре­дового батька. Він загинув в аварії, коли переслідував чоловіка, що їхав у краденій машині, ймовірно, п’яним. Той чоловік вижив. Може, і зараз ще живий, хтозна.

— Дуже співчуваю, — каже Голлі.

Ден ігнорує її спробу.

— Навіть Бредова мати була в родинній справі. Ну, певним чином. Працювала судовою стенографісткою. Коли вона померла, я взяв малого до себе. Мені все одно, ґей він чи ні, як і поліції. Хоч він і не працює в них на повну ставку. Для нього це більше хобі. Здебільшого ж він робить… оце. — Старий махає деформованою рукою в бік комп’ютерного обладнання.

— Я створюю звук для ігор, — тихо каже Бред. — Музику, ефекти, монтаж.

Він повернувся з цілим рулоном паперових рушників. Голлі бере два й розстеляє на колінах.

Ден продовжує, ніби загубившись у минулому:

— Після того як мої роки в патрульній машині скінчилися — я так і не піднявся до детектива, ніколи цього не прагнув, — здебільшого я працював диспетчером. Деяким копам не подобається сидіти за столом, але я ніколи не був проти, бо теж мав іншу роботу, таку, що не давала мені нудьгувати ще довго після відставки. Можна сказати, це один бік монети. Те, що робить Бред, коли його запрошують — інший бік. Ми з ним удвох прижучили цього гімнидла, даруй за французьку, Голлі. Він був у нашому об’єктиві кілька років.

Голлі нарешті відкусила шматочок складеника, але тепер розкриває рота, даючи непристойному крихтопаду просипатися з нього на тарілку й паперові рушники на колінах.

— Років?

— Так, — каже Ден. — Бред знав ще тоді, коли йому не було тридцяти. Він працював над цим зі мною десь із 2005-го чи що. Правильно, Бреде?

— Трохи пізніше, — каже Бред, ковтнувши свій шматок складеника.

Ден знизує плечима. Рух здається болючим.

— У моєму віці все починає стоплюватися докупи, — каже він, а тоді зиркає на Голлі мало не люто. Його кущисті брови (без жодних слідів штучності) сходяться. — Але не тоді, коли йдеться про Ондовскі, чи як він там себе називає. Тут я все пам’ятаю чітко, як дзвоник. Аж від самого початку… принаймні відтоді, як я помітив його. Ми підготували для тебе ціле шоу, Голлі. Бреде, перше відео готове?

— Усе готове, дідусю.

Бред хапає айпад і вмикає пультом великий телевізор. Наразі той не показує нічого, крім блакитного екрана й слова «ГОТОВИЙ».

Голлі сподівається, що вона теж.

10

— Коли я вперше побачив його, мені був тридцять один, — каже Ден. — Я знаю точно, бо жінка й малий за тиждень до того влаштували мені маленьку вечірку на день народження. Здається, це було дуже давно, але також здається, що відтоді не минуло ніскільки часу. Я тоді ще патрулював. Ми з Марселем Дюшамом стояли припарковані за сніговим заметом біля Мар­джинал-вей і чекали порушників швидкості, що було не дуже ймовірно в будній ранок. Їли собі вергуни, пили каву. Я пам’ятаю, як Марсель дражнив мене за якусь палітурку, яку я підготував; питав, чи подобаються моїй дружині малюнки вродливих жінок у спідньому. Здається, я саме казав йому, що для того малюнка мені позувала його дружина, аж коли до машини підбіг хлопець і постукав у вікно з водійського боку. — Він замовкає. Хитає головою. — Завжди пам’ятаєш, де був, коли почув погані новини, га?

Голлі пригадує день, коли дізналася, що Білл Годжес помер. Їй подзвонив Джером, і вона була майже впевнена, що він душив у собі сльози.

— Марсель опустив скло й спитав хлопця, чи потрібна йому якась допомога. Він сказав, що ні. У нього був транзисторний приймач (у ті дні вони були замість мобільних і айподів), і він спитав, чи чули ми про те, що сталося в Нью-Йорку.

Ден зупиняється, щоб поправити канюлю й налаштувати подачу кисню з балона збоку крісла.

— Ми не чули нічого, крім того, про що говорили на поліційній хвилі, тож Марсель вимкнув її й увімкнув звичайне радіо. Знайшов новини. Ось