Читати книгу - "Якщо кров тече"

про що говорив той бігун. Бреде, запускай номер один.

Денів онук тримає планшет на колінах. Він тицяє в нього й каже Голлі:

— Я виведу його на великий екран. Одну секунду… так, ось воно.

На екрані під зловісну музику з’являється титульний кадр старої хроніки новин. «НАЙГІРША АВІАКАТАСТРОФА В ІСТОРІЇ», — написано на ній. За нею з’являється різкий чорно-білий відеозапис із вулиці, на яку ніби впала бомба.

«Це жахливі наслідки найстрашнішої авіакатастрофи в історії! — промовляє ведучий. — На бруклінській вулиці лежать розтрощені уламки реактивного літака, що зіштовхнувся з іншим авіалайнером у похмурому нью-йоркському небі».

На хвості літака — його залишку — Голлі бачить букви «ЮНАЙ».

«Літак “Юнайтед Ейрлайнз” каменем упав на затишний житловий район, внаслідок чого на землі загинуло шестеро, на додачу до вісімдесяти чотирьох пасажирів і членів екіпажу».

Тепер Голлі бачить пожежників у старомодних шоломах, що квапливо прокладають собі шлях через руїни. Кілька з них несуть ноші, до яких пристебнули вкриті ковдрами тіла.

«Зазвичай, — продовжує ведучий, — ці рейси авіакомпаній “Юнайтед” і TWA, що зіштовхнулися в повіт­рі, мало розділяти кілька кілометрів, але літак TWA — рейс 266 із сорока чотирма пасажирами й екіпажем на борту — сильно відхилився від курсу. Він розбився на Стейтен-Айленді».

Ще більше укритих тіл на нових ношах. Велетенське колесо літака з роздертою гумою, що досі димиться. Камера наводиться на уламки рейсу 266, і Голлі бачить скрізь розкидані різдвяні подарунки, загорнуті у веселенькі обгортки. Камера наближається до одного з них, щоб показати Санта-Клауса, прикріпленого до бантика стрічки. Санта оплавився й почорнів від кіптяви.

— Зупини тут, — каже Ден.

Бред тицяє в планшет, і великий телевізор знову показує блакитний екран. Ден розвертається до Голлі:

— Загалом сто тридцять чотири загиблих. І коли це сталося? Шістнадцятого грудня 1960 року. Рівнісінько шістдесят років тому.

«Це просто збіг», — думає Голлі, але тілом усе одно пробігають дрижаки, і вона знову думає про існування сил, котрі рухають людьми так, як їм треба, мов фігурками (чоловічими і жіночими) на шахівниці. Збіг дат, імовірно, випадковий, але чи може вона так сказати про те, що привело її до цього будинку в Портленді? Ні. Тут ланцюжок тягнеться аж до іншого чудовиська на ім’я Брейді Гартсфілд. Брейді першим зробив так, щоб вона повірила.

— Одна людина вижила, — каже Ден Белл, сполошивши її задумливість.

Голлі вказує на блакитний екран, ніби там продовжують показувати ті новини.

— Хтось пережив оте?

— Лиш на один день, — каже Бред. — У газетах його називали «Хлопчиком, що впав з неба».

— Але придумав цю фразу дехто інший, — каже Ден. — Тоді в Нью-Йорку й агломерації, крім мережевих, було ще три або чотири незалежні телеканали. Один з них — WLPT. Його вже давно немає, звісно, але коли щось було записане на відео- чи аудіоплівку, є хороші шанси знайти ті записи в інтернеті. Приготуйтеся до шоку, юна леді.

Він киває до Бреда, котрий знову починає тицяти в планшет.

Голлі ще на материних колінах (і з батькової мовчазної згоди) навчилася, що відритий вияв емоцій — це не просто ніяково і неприємно, але й соромно. Навіть після багатьох років роботи з Еллі Вінтерс вона зазвичай утримує почуття під замком і печаткою, навіть серед друзів. Тут вона з незнайомцями, але коли на великому екрані з’являється наступний ролик, вона скрикує. Нічого не може з цим вдіяти.

— Це він! Це Ондовскі!

— Я знаю, — каже Ден Белл.

11

Але більшість людей сказала б, що то не він, і Голлі це знає.

Вони б сказали: «О так, схожість є, так само як є схожість між містером Беллом і його онуком, або як між Джоном Ленноном і його сином Джуліаном, або між мною і тіткою Елізабет». Вони б сказали: «Закладаюся, що це дід Чета Ондовскі. Божечки, яблуко справді не падає далеко від яблуні, га?»

Але Голлі знає, і чоловік в інвалідному візку теж.

Людина, що тримає старомодний мікрофон каналу WLPT, повніша в лиці, ніж Ондовскі, і зморшки на обличчі дають підстави думати, що він на десять або й двадцять років старший. Коротка стрижка рівномірно припорошена сивиною, і лінія росту волосся посеред чола трохи виступає донизу трикутником, на відміну від Ондовскі. У нього починають обвисати щоки, чого в Ондовскі теж нема.

Позаду нього в укритому кіптявою снігу метушаться пожежні, які розгрібають пакунки й багаж, тоді як інші направляють шланги на залишки літака «Юнайтед» і два будинки, що горять позаду нього. Великий старий «кадиллак» швидкої допомоги якраз рушає, ввімкнувши сигнальні вогні.

— Це Пол Фрімен з репортажем із Брукліна, де стала­ся найстрашніша авіакатастрофа в історії Америки, — каже кореспондент, за кожним словом видихаючи хмарку білої пари. — На борту цього літака «Юнайтед Ейрлайнз» загинули всі, крім одного хлопчика. — Він вказує на швидку, яка зникає з кадру. — Цей досі не ідентифікований хлопчик зараз у тій машині швидкої допомоги. Він… — репортер, що кличе себе Полом Фріменом, робить драматичну паузу, — …хлопчик, що впав з неба! Укритого полум’ям, його викинуло із задньої частини літака, після чого він приземлився в сніговому заметі. Нажахані перехожі викачали його в снігу, щоб загасити полум’я, але я бачив, як його клали до машини швидкої, і можу сказа­ти, що ушкодження виглядають дуже серйозними. Його одяг майже повністю вигорів або стопився зі шкірою.

— Зупини тут, — командує старий.

Онук так і робить. Ден повертається до Голлі. Його блакитні очі вицвілі, але досі гострі.

— Ти бачиш, Голлі? Ти чуєш? Я впевнений, що для телеаудиторії він здавався нажаханим, бо робив свою роботу у важких обставинах, але…

— Він не нажаханий, — каже Голлі. Вона думає про перший репортаж Ондовскі зі школи Макріді. Тепер вона все бачить яснішими очима. — Він збуджений.

— Так, — каже Ден і киває. — Саме так. Ти розумієш. Добре.

— Слава Богові, що хтось іще розуміє, — каже Бред.

— Хлопчика звали Стівен Бальц, — каже Ден. — Цей Пол Фрімен бачив обгорілого малого і, певно, чув його крики болю, бо свідки казали, що хлопець принаймні спочатку справді був притомний. І знаєш, що я думаю? Що я почав про це думати? Що він годувався.

— Звісно, так, — каже Голлі. У неї заніміли губи. — На хлопчиковому болі, на страху свідків. На смерті.

— Так. Підготуй наступне, Бреде.

Ден утомлено спирається на спинку. Голлі не зважає. Їй треба дізнатися решту. Треба дізнатися все. Її захопила стара гарячка.

— Коли ви почали це шукати? Як дізналися?

— Уперше я побачив цей сюжет увечері дня катастрофи, в «Огляді Гантлі-Брінклі». — Він бачить її спантеличення і легенько всміхається. — Ти надто молода, щоб пам’ятати Чета Гантлі й Девіда Брінклі. Зараз ця передача називається «Вечірні новини на NBC».

Бред каже:

— Якщо незалежна станція прибувала до місця події раніше й мала хороший запис, вони продавали репортаж одній з мереж. Певно, так сталося і в цьому випадку, і тому дідусь його побачив.

— Фрімен дістався туди першим, — замислюється Голлі. — Ви кажете… гадаєте, що Фрімен якось спричинив катастрофу цих літаків?

Ден Белл так завзято хитає