Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Розділ 19. Тимчасове перемирʼя

——— Які в нього проблеми? — волав я, стоячи на колінах серед густого, темного лісу.

Старі дерева з химерно вигнутими стовбурами огортали нас з усіх боків. Гілки здіймались в небо, не пускаючи сонячне світло крізь щільний листяний покрив. Земля під ногами була вологою і пахла пріллю. Вітрила важка тиша, що лише зрідка порушувалася далеким криком птахів.

——— Що з ним сталося? Ти знаєш? — мої слова злітали з губ з відчаєм.

Проте андроїд стояв переді мною нерухомо. Його постава ідеально вписувалася в атмосферу чогось неприродного, зловісного. Здавалося, що сам ліс боявся його… 

Він не відповів одразу. Його очі пронизували мене наскрізь, аналізуючи кожен мій рух, кожне слово, кожну дрібницю. І я відчував, як тиск цього погляду пригнічував мене, змушуючи тремтіти. Та він раптово зробив крок вперед і, перш ніж я встиг щось зрозуміти, міцно обійняв мене. Я відчув холод металу. Це було так несподівано і водночас моторошно, що я занімів, не в силах поворухнутися.

——— Знаю, — прошепотів Санні тихо, проводячи холодною рукою по моїй голові, — я все про тебе знаю… Богдане… Я спостерігав за тобою увесь цей час…

Моє серце наче стислося в грудях. Я відсахнувся від нього, відчуваючи, ніби холод його пальців залишився на моїй шкірі, неначе тавро.

——— Не називай мене так! Мене звати В’ячеславом! — крикнув я. 

Мене лякала його впевненість та бездушна механічна посмішка. Кожен раз, коли він посміхався, я відчував холод по шкірі.

——— Але ж ти — це він, — спокійно відповів Санні, і знову ця ідеальна, моторошна посмішка з'явилася на його обличчі. 

Ця його нездатність до справжніх емоцій тільки посилювала мою тривогу. Я почав повільно відповзати назад, відчуваючи, як холодний піт покривав мою шкіру. Темні, покручені стовбури дерев, здавалося, спостерігали за нами. Їх гілки хиталися, наче віщуючи щось лихе.

——— Скай! Ланселот! Бір! Фіра! Всі до мене! — крикнув я, не відводячи очей від андроїда.

Першим прибув Бір. Його масивне тіло, вкрите густою темною шерстю, майже миттєво з'явилося із-за дерев. Він підійшов до мене і легко посадив на спину, наче я був маленькою іграшкою. 

Скай, перетворившись на величезного вовка, здійняв голову і завив так, що здавалося, сама земля відкликається на його клич. За мить десятки вовків виринули з темряви між дерев. Їх очі світилися неначе вогні. Але андроїд залишався непорушним. Його погляд був повністю зосереджений на мені. Він просто мовчки підняв руку — всі вовки миттєво впали на землю.

Тоді вперед вийшов Ланселот — песиголовець, високий і величний. Його тіло було напружене. Мускули чітко вирізнялися під шерстю. Величезні кігті блищали на сонці, яке ледве пробивалося крізь гілки дерев. Він простяг руку вперед, і його голос залунав, як наказ:

——— Підкорись мені.

Я ледве встиг вигукнути йому:

——— Ланселоте, відступай!

Але було вже пізно. Санні рухався до нього з блискавичною швидкістю. Він опинився біля Ланселота, намагаючись схопити його за горло. Але песиголовець в останню мить подовжив свої кігті й наніс удар, який би міг розрізати будь-яке тіло. Однак, кігті пройшли крізь андроїда, наче крізь повітря, не завдавши йому шкоди. Санні не показав ані найменшого здригання. Правила гри не діяли на нього. Лише один раптовий дотик до живота — і Ланселот впав...

Намагаючись не гаяти час дарма, я вистрілив у андроїда зі свого самопалу. Заряди з гуркотом прорізали повітря, але жоден з них не завдав йому шкоди. Санні просто раптово з'явився за моєю спиною, з силою заваливши мене на землю, і скрутивши мені руки за спину.

——— Що ти робиш, Богдане? — його голос звучав доволі спокійно. — Хіба я не казав тобі, що здатен керувати всім, що випускає компанія Sony?

——— Навіть самою грою? — прошипів я крізь зуби, намагаючись вирватися, але безуспішно.

Краєм ока я помітив, що Бір і Фіра почали готуватися до атаки. Це було миттєве, майже інстинктивне рішення. Ведмідь, незважаючи на свою громіздкість, напружився, готовий у будь-який момент кинутися вперед. Його гарчання було тихим та глибоким, а м’язи — напружені до межі, виділялися під густою шерстю. Він був не просто петом. Він був захисником, який міг без вагань кинутися на ворога, ризикуючи собою.

Трохи далі від нього стояла Фіра, моя величезна сова. Її крила були розправлені, наче величезні щити, готові до атаки. В неї був погляд мисливця. Її очі палали жагучим прагненням битися. Вона буквально світилася бажанням захищати мене. Я відчував її готовність, і це змусило мене на мить замислитися, як далеко вона готова зайти заради мене. Проте їх жертви мені були не потрібні.

Я ледве помітно похитав головою, показуючи їм, що цього робити не варто. Хоча всередині мене вирувала справжня буря емоцій, я мав контролювати ситуацію. Я мав стримати ту силу, яку вони готові були випустити. Тривога і розгубленість роз’їдали мене зсередини, але я не міг допустити, щоб вони бились проти Санні. В них не було жодного шансу. Я зрозумів це занадто пізно, лише після того, як двоє моїх петів опинились на землі і я навіть не був впевненим, чи зможу привести їх до тями.

——— Ні, — відповів Санні, сильніше придавивши мене до землі. 

Його холодний дотик здавався чимось більше, ніж просто фізичним контактом. Він наче стискав мою волю. Його голос звучав твердо, спокійно, але водночас в ньому була прихована загроза, коли він говорив. 

——— Гра живе сама по собі. Вона не є звичайним кодом, за яким мають стежити постійно люди. Сучасні ігри більше схожі на живий організм. Вони постійно розвиваються. Людям потрібно лише створити необхідні умови для цього.

——— А ти тоді навіщо потрібен? — випалив я, намагаючись придумати план.

——— Я ж казав: щоб полегшити досвід користування пристроєм, — його голос став ще спокійнішим, що тільки більше дратувало мене. Він не проявляв жодних емоцій, а я кипів всередині.

——— Я не розумію! — вигукнув я розлючено, майже з хрипом, відчуваючи, як емоції рвуться назовні. — Я вже взагалі нічого не розумію!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍