Читати книгу - "Зібрання творів"

схолонеш, пане-брате,

коли в благословенну ввійдеш смерть.

1.5.

* * *

Стримить, мов цвяшок… Пам’яте, це ти?

До тебе і рукою ще подати.

Та рідної згорьованої хати

і подумом уже не досягти.

І пише, пише хтось мені листи,

лише не знаю, звідки виглядати.

Бо навкруги – провалля, вирви, втрати,

а тут, на шелепочку, тільки ти.

Здимілий весь, у кризі німоти -

тепер у ній довіку пробувати

Десь цілу ніч тонкоголосить мати,

а доля пише пальчиком хрести.

Дружино, люба, де ти? Простягти -

але куди? – свої жалі безсонні.

Синок спросоння простягнув долоні,

а доля пише пальчиком хрести.

2.5.

* * *

Оступить туга ненажерна -

і спробуй дати одкоша,

як нерви труться геть на мерву

і ходить ходором душа.

Набухле серце облютує -

як не урветься твій терпець,

і вже в мені многолітує,

мов припочаток і кінець,

і треба виходити ноги,

щоб натомитися украй

і так позбутися облоги,

і навертається пора,

коли, здається, все забуто,

все пережито, все спливло,

все виказано, перечуто,

і зразу студиться чоло,

і зразу ґрати почезають,

і лють ховається у тінь.

Бо інші духи в нас вступають

під знаком божих благостинь.

2.5.

ПІСНЯ

Дорога дороги стримить, ніби меч -

пускайся порогу, предтечо предтеч,

і несений вітром лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Десь тужить і плаче кохана жона,

тебе вже довіку не діжде вона.

І жалібні ручки синочок простер,

бо ж татка – немає, бо ж татко – помер.

Ти ж, несений вітром, лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,

на вижовклі лози, де стелеться дим

від тих україн, що усі – по світах

старих домовин неоговтаний жах.

Зорює земля з передранків сумних,

моє немовлятко, журитися – гріх,

бо нас не рятує, а губить – журба,

од смерті рятує смертельна плавба.

2.5.

ПІСНЯ

На трояндах бринять бруньки,

повесняні – гримлять струмки,

та збігають мої роки

самотою.

Яблуневий квітує цвіт,

майовий закипає світ -

за тобою ж згубився слід,

мій коханий.

І тепер я сама-одна

і блукаю, мов ніч, сумна.

Тільки ходить якась мана

за плечима.

Тільки смеркне – синочок спить,

і душа, ніби жар, горить,

ніби хтось в головах стоїть

наді мною.

Де не гляну – все ти стоїш,

де не стану – в мій слід зориш

і шепочеш: дарма, облиш,

бо не діждеш.

Переддосвітній крик лелек -

із далеких летять далек,

а мені білий світ померк

за тобою.

Повернися, коханий мій,

і на грудях мене пригрій,

хоч сльозою весь світ залий -

задаремно.

Бо відколи із передзим

накотився гримучий грім,

і клубочиться сивий дим

у безодню.

3.5.

* * *

Сосна із ночі випливе, мов згадка,

і сонна заворушиться душа.

Зелені луки. Річка. Плащ-палатка.

А самоти – ніщо не зворуша.

І тільки ти. І вечір. І безокрай -

надколотих світів. І тиша тиш.

І скільки ока – добродайна охра.

Даремне. І не згадуй. І – облиш.

А пригадай пізніше: сині сосни

і сиві зими кронами гудуть.

І ось вона – сумна, простоволоса,

нічні години, мов човни, ідуть.

Куди не гляне – спокій, спокій, спокій,

ніхто ані озветься. Німота.

Синочок спить. І сон його глибокий,

а мати – ніби знята зі хреста.

Сосна із ночі випливе, мов щогла:

від краю – ряска. Далі – куширі.

І спередсвіту стелеться дорога:

живи чи вмри. І знов: живи чи вмри.

І знову ранок. І жіночі сльози,

і недовіри. Сумніви. Дарма.

Твої жалі, немов чиїсь погрози,

і щастя за замками сімома

лежали в сповитку. Холодний повів

холодну халабуду обдавав,

палахкотіло полум’я любові,

котрому ти життя офірував.

Хоч – осторонь. І скраю. І наопад.

Бо нахилявся і чогось чекав.

Забуті, давні, потаємні тропи

з-за себе, мов з-за плоту, виглядав.

І сонний ліс. Духмяні сонні роси.

Ледь-ледь шаріє досвіток. Стривай.

Це ти голосиш? Ти – голосиш? Досі?

Ти досі ще голосиш? Не прощай.

Бо я помер. Давно. І вже відтоді,

здається, народитися не встиг.

Десь окрайсвіту тінь забута бродить,

та тінь, котрою я себе зберіг.

Бо ж ось воно – ошмаття існування!

Це гноття прагнень, спогадів, бажань.

Усе життя лягло в одне прощання,

і кожен крок – мов за останню грань.

І що не рік – то надбіги і втечі.

А десь цвіте незайманий тирлич.

Пливе сосна із серця, із хуртечі

і в душу входить всевельможна ніч.

4.5.

* * *

Деперсоналізація душі:

один, як перст, стою себе супроти.

Ніч ночі. Темінь теміні. Лиш зойк

підноситься над зорі. Перший крок

ачи останній? Ближче до скорботи

чи далі од надії? Не спіши.

Постій. І упокорся. І дивись

душею, вкрай ізвомпленою, далі -

за всевельможність любої печалі,

котра прошила груди геть наскрізь,

неначе куля. Сон. І ночі ніч.

І темінь тьми. І голосіння тиші.

І смерть тобі солодша і миліша

за всі надії. Тож її і клич.

24.5.

* * *

Між ґратами – незаймані горби.

Опукляться розмаяні