Читати книгу - "Зібрання творів"

дерева,

немов скрижалі пам’яті і мрева

цієї божевільної ганьби.

Десь Хвойка там відшукував скарби,

пощаджені багаттям неоліту.

Десь там моє життя, між віттям крите.

Десь там мій вік, зотлілий од журби.

Щовечора співають солов’ї

і ладним хором тягнуть, божевільні,

спогадуючи радощі поспільні.

Там сни мої і там жалі мої.

А наволочиться хупава ніч -

хоч в око стрель – світ покотом уклався.

Пощо ж, болівши ним, ти весь розпався,

а над руїною волає сич?

24.5.

* * *

Дорога самовтечі, непідвладна

моїм бажанням, рине, як вода.

І я спливаю не за течією,

але всупір – неначе в горловину

пролитих криків. Ніби повертаюсь

до давнього народження (моє

перейдене життя – то простір смерті).

Протипотік – запраг гори, як горя -

без світу, спогадів і навіть снів.

Я ніби закоркований. Неначе

лиш улягаю силі рабування

і самознищую буремний дух.

Малію, обертаючись на тугу,

пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.

Пролита цятка болю, я шукаю

утраченої грудки самосну,

іще не розпочатої. І марно:

бо ж самопроминання – твій приділ.

25.[5].

* * *

Між клятих паливод, іуд і христів

прожив я сімнадцять без малого днів.

О світе підніжків, убивць і катюг,

злодіїв, напасників і волоцюг.

Оцей батьковбивця, а той мордував

нещасну дружину – за те, що кохав.

Цей далі за смерть од перестраху втік,

а тому біда одібрала язик.

Той тужить і плаче, а той бубонить,

і кожен з них Господа-Бога гнівить.

За що мене, Отче, караєш життям,

пошли мені смерть – і тобі я воздам

за вічне впокоєння – спокій століть

засів, ніби дразка, у серці й щемить.

Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,

пірну я у тебе – ти в мене пірни.

Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,

не хочу пробути ні добрим, ні злим.

Жорстока розплата – минуле життя -

і кров постигає. Звіряче виття

уже закушпелило погляд німий

од цих несусвітніх страшних веремій.

Не хочу й на очі – ні ночі ні дня,

простую наосліп – іду навмання.

Та кожного кривда мене обпіка,

і падає в серце солоно-гірка

сльоза спроневіри. Людино, єси

твоєї біди це страшні голоси,

бажання добра із передсвіту тьми,

не злодій конає – конаємо ми.

У грудях ропавий бубнявіє щем

за цих баляндрасників, дурнів, нікчем.

І гостре бажання зринає, мов рик:

ще вистане мужності вибути вік,

ще виживу, вистою, викричу я,

допоки поглине мене течія.

Хай світ збожеволів, та розум ясний

ізісподу входить у витлілі сни.

Ще треба терпіти і марне – клясти.

А ти мене, Господи Боже, прости.

25.[5].

* * *

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,

тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть,

а сто мерців, круг серця сівши, ждуть

моєї смерті, а своєї волі.

І день при дні глевтяники жують,

аби не вмерти і аби не жити,

а в пам’яті імчать несамовиті

минулі дні – дихнути не дають.

26.[5].

* * *

Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,

летять з горобини червоні, як кров, снігурі.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.

Ген-ген як погнало цю щойно прокладену лижву

за чорні за сосни, за синій морозяний бір.

Колись ми блукали там, рвали у падоли пижмо,

і довге мовчання було – солодких довір і невір.

Бо що я тобі – як коршак, надлетів і розтанув,

і вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.

Із чорної невіді зву я тебе – накликаю,

витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,

а вітер відьомський напругле крило прошиває,

одвіку тут шабаш справляють почвари гидкі.

Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній

розспіваний сніг уривається в вирві німій.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.

26.[5].

* * *

Я бачу тільки тінь твою – і вже.

А ні обличчя, ані рук не бачу.

І чую, що з тобою разом трачу

те все, що нас на світі береже.

Скололась крига. Цівка чорноти

так тяжко надимається з натуги.

Нема ані дружини, ані друга,

і де не глянь – все ти, і ти, і ти.

Моя жалка самотносте! Сестро!

Моя віками долана прамати!

Ти не живеш, а вчишся помирати,

офірувавши синові перо,

залите ртуттю, висліплою з туги.

Далекий погук і далекий крик.

О як ти звик, о як ти тільки звик -

сам, без дружини, без сестри і друга!

26.[5].

* * *

І джерело, напругле і круте,

воліє упокоритися. Тихо -

куди не глянь. Ставок. Страпата стріха,

повій – од шляху. Тільки все – не те.

Ще дибиться до пагорба стежа,

іще в криниці блискає цямриння,

а цівка ночі, вигускла, аж синя,

засоловіла полиском ножа.

Прикрий на засув двері. В ванькирі

так сумно пахне. Ніби сад осінній

поріс ці кадуби, мішки і скрині

і проімшанив зчовганий поріг.

І джерело, напругле і круте,

зволіло упокоритися. Темінь.

І тільки забуття, неначе кремінь,

жалкі стругає іскри і мете.

* * *

І вимінилось небо і земля

дорослому. І стала невпізнанна

уся моя батьківщина кохана,

що