Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

він сидів непорушно, чудернацько киваючи головою, ніби напружено і злякано до чогось дослухаючись. Опісля він начебто заспокоївся і, пересівши за стіл, написав коротеньку записку, простягнув її мені, а потім повернувся до столу і почав щось швидко писати. У записці він благав мене в ім’я милосердя і заради задоволення моєї власної цікавості дочекатися, коли він докладно опише — щоправда, німецькою — всі ті дива і жахіття, які напосідають на нього. Я чекав, олівець німця креслив папір.

Уже минула добра година, я продовжував чекати, купка аркушів, гарячково списаних рукою старого музиканта, все збільшувалась, аж раптом я побачив, як Цанн враз смикнувся, ніби від несподіваного удару. Безсумнівно, він дивився на зашторене вікно і, тремтячи, вслухався. Тоді мені здалося, що я й сам чую якісь звуки; вони не були жахливими, радше лунала надзвичайно тиха і безмежно далека мелодія, ніби музикант був в одному із сусідніх будинків або ж десь потойбіч стіни, за яку мені так і не довелося зазирнути. На Цанна ж музика справила жахливе враження. Впустивши олівець, він підвівся, схопив віолу і почав шматувати ніч дикою музикою, яка злинала з-під його смичка лише тоді, коли я підслуховував з іншого боку дверей.

Марно описувати гру Еріха Цанна тієї страшної ночі. Це було жахливіше за будь-що раніше мною чуте, бо тепер я міг бачити вираз його обличчя і розумів, що за звуками ховається застиглий страх. Він намагався своєю музикою щось віднадити чи заглушити — я не знав, що саме, але відчував, яким страхітливим воно мало б бути. Музика стала дикою, несамовитою, істеричною, а все ж до останнього звучала нотами великого генія, яким, поза сумнівом, був наділений цей старий. Я впізнав мотив — це був популярний серед театралів шалений угорський танець, і на якусь мить я усвідомив, що оце вперше чую, як Цанн грає твір іншого композитора.

Усе гучніше лунало завивання, все дужче шаленіла відчайдушна віола. Музикант обливався рясним потом, корчився усім тілом, постійно дивлячись на зашторене вікно. В його скажених мотивах мені ввижалися похмурі сатири і вакханки, які несамовито танцюють у порожнечі хмарних і задимлених безодень поміж блискавиць. Тоді я розрізнив чіткіший і водночас пронизливіший звук, який ішов не від віоли: спокійна, вдумлива, цілеспрямована, насмішкувата мелодія, що лунала з далекого заходу.

Цієї миті віконниці почали стукотіти в лунку ніч, а вітер назовні посилювався, ніби підігруючи музиці старого. Голосіння Цаннової віоли тепер переросли у звуки, які, як я гадав, просто неможливо видобути із цього інструмента. Стукотіння віконниць посилилося, вони розчахнулися і почали битися об вікно. Під невпинними ударами скло задрижало і розбилося, і до кімнати увірвався холодний вітер, з шипінням пригасив свічки і прошелестів паперами, в яких Цанн почав описувати свою жахливу таємницю.

Я поглянув на Цанна і зрозумів, що він перебуває десь за межами власної свідомості. Його блакитні очі оскліло вирячилися, а божевільна музика перетворилась на сліпу, механічну, невпізнавану какофонію звуків, яку не описати жодним пером.

Раптовий порив вітру, сильніший за інші, підхопив рукописні аркуші і жбурнув їх до вікна. Я відчайдушно кинувся услід за ними, але вони зникли раніше, ніж я встиг добігти до розбитих шиб. Тоді я згадав про своє давнє бажання визирнути у це вікно, єдине вікно на всю Рю д’Осей, з якого можна побачити схил пагорба за стіною і місто, що простяглося внизу. Було дуже темно, але вогні міста завжди горіли, тож я очікував побачити їх навіть крізь пориви дощу і вітру. Однак коли під шипіння свічок і завивання божевільної віоли вкупі з нічним вітром я визирнув з цього найвищого на вулиці мансардного віконця, то не побачив унизу міста, і на знайомій вулиці не блимав жоден приязний вогник, була лише чорнота безмежного простору; простору неймовірного, сповненого рухами і музикою, не схожими ні на що земне. І коли я стояв, нажахано вдивляючись у темінь, вітер загасив обидві свічки у давній гостроверхій мансарді, залишивши мене у дикій, непроникній темряві з пекельним хаосом просто переді мною і диявольським біснуванням нічної віоли за спиною.

Я сахнувся назад у темряву, вдарився об стіл, перевернув стілець і навпомацки пробрався до місця, де чорнота кричала приголомшливою музикою. Я намагався бодай спробувати врятувати себе і Еріха Цанна, хай би які сили протистояли цьому. Якоїсь миті я відчув дотик чогось холодного і закричав, але мій крик заглушило голосіння божевільної віоли. Раптово з темряви у мене вдарився смичок, що танцював у повітрі, і я зрозумів, що вже десь близько і сам музикант. Простягнувши вперед руку, я намацав спинку Цаннового стільця і, намагаючись привести його до тями, посмикав Цанна за плече.

Він ніяк не відреагував, а віола все продовжувала так само оглушливо завивати. Я схопив його за голову, намагаючись зупинити його механічні кивки, і прокричав на вухо, що нам обом треба втікати від невідомих жахіть цієї ночі. Але він не відповів мені і навіть не стишив своєї небувалої музики, а всією мансардою почали шугати дивні пориви вітру, ніби танцюючи серед темряви і хаосу. Коли я торкнувся рукою його вуха, то здригнувся, хоч і сам не знав чому — точніше, не знав, аж доки не відчув на дотик його упокоєного обличчя, крижаного, задубілого, бездиханного, яке осклілими очима безтямно витріщалося в порожнечу. А тоді, ніби дивом знайшовши двері і відсунувши великий дерев’яний засув, я стрімголов кинувся геть від того, що сиділо у темряві з осклілими очима, від замогильного завивання проклятої віоли, лють якої волала мені навздогін.

Стрибаючи, послизаючись, збігаючи вниз безкінечними сходами темного будинку; очманіло вискочивши на вузеньку круту старовинну вуличку і біжучи вниз східцями і бруківкою на нижню дорогу і набережну затхлої ріки; перебігши через темний міст на ширші, освітлені вулиці і бульвари, я нарешті опинився у знайомих місцях, але зі мною назавжди залишилися всі ці жахливі спогади. А ще я пригадую, що тоді не було вітру, як не було й місяця на небі, а вогні міста мерехтіли, як і завжди.

Попри найретельніші пошуки і розпитування, я так і не знайшов Рю д’Осей. Але я не шкодую — ні про це, ні про втрату у неосяжних безоднях дрібно списаних аркушів, які єдині містять пояснення музики Еріха Цанна.

Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини

(Автор — Персі Прост)

Розділ I

Проста сільська діва

Ерменґард Вуглик була чарівною білявою донькою Гайрема Вуглика, бідного, але чесного фермера-самогонника із Гоґтона, Вермонт. Насправді її звали Етил Ерменґард, але батько умовив її відкинути перше ім’я після того, як прийняли 18-ту поправку[54], запевняючи, що воно викликає у нього спрагу, нагадуючи про етиловий спирт, C2 H5 OH. У його власній продукції було більше метилу, або ж деревного спирту, CH3 OH. Ерменґард стверджувала, що їй минуло шістнадцять літ, і відмітала як брехню закиди про те, що виглядає вона на всі тридцять. У неї були великі чорні очі, показний римський ніс, світле волосся, яке ніколи не темніло біля коренів, хіба коли у місцевій аптеці закінчувались запаси відповідних засобів, і чудова, хоч і простувата фігура. На зріст вона була приблизно 5 футів і 5,33 дюйма[55], важила 115,47 фунтів[56] на вагах свого батька — стільки ж поза ними — і вважалася найпрекраснішою всіма сільськими бахурами, які обожнювали ферму її батька і її рідкі продукти.