Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Твердиня, Максим Іванович Дідрук

Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

89
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 162
Перейти на сторінку:
проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, а нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло до туалету.

— Не відходь далеко, — попросив українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як зашарілася дівчина.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар і пішла в кущі. Хлопці чули, як шурхотить трава під її ногами та поскрипують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилась. Обернулася — табору не видно. Втім, вона все ще знаходилася близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.

Шурхіт і поскрипування, відновившись, стали віддалятися від табору. Зачувши їх, Левко гукнув:

— Сатомі, не відходь дале…

І цієї миті японка пронизливо заверещала:

— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, отже, не бачать і його.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

— Що з тобою?

— Хто тут?

— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.

— Кого? — Левко чув, як тремтить голос Семена, проте сам як на диво зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Щось підказувало йому, що їх лише лякають. Якби хотіли повбивати, давно перерізали б горлянки. Ступаючи обережно, хлопець заглиблювався в ліс.

— Не знаю, Сьомо… там хтось стояв… у тумані…

— Хто тут?! — оглушливо гукнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — подумав українець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — жодного звуку.

— Пішли до табору, — сказав Семен.

Левко почув, як знову зашаруділо гілля.

— А де Лео? — похопився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — покликав росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі заскочила незнайомця.

— Лео, що за жарти? — мулат намагався промовляти суворо, проте голос вібрував від страху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не виявити своєї присутності. Звівши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку із двома рядами схожих на бамбук рослин. Наприкінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білою тканиною мрець на столі у морзі. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно виглядало сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи із розташування голови, очі було спрямовано просто на нього.

Хлопець відчув, як унизу живота звело м’язи, в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не загорлав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. І тут Левко згадав, що дещо стискає у правій руці.

Мізинцем лівої руки він перевірив, що скеровує балончик пусковим отвором від себе, потім випростав руку, прицілився та натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившись із туманом, полетіла в бік загадкового силуету.

Обрис незнайомця, ще секунду тому лячний і загрозливий, раптом утратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслись, однак усвідомлення, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, що розверзлась у хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що за запах? — росіянин уловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов у бік табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка та проказав на вухо:

— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба.

— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.

— Як?

— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — за приладами. Буде важко, та ми мусимо вшиватися звідси.

— «Garmin» іще ловить?

— Так. Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гілку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не заперечив.

LXIV

Невдовзі після полудня туман нарешті відступив, хоча хмари продовжували втримувати під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилося достатньо, щоб продовжувати похід без навігатора, Левко вимкнув його та спробував відшукати кам’яний тракт. Марно. Дорога зникла, наче й не було її.

Порадившись, хлопці вирішили не повертатися до місця останньої стоянки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника була лише одна поділка.

О пів на шосту, отаборившись, Семен вибрав момент, коли вони були самі, та запитав Левка:

— Ти щось бачив у тумані? — питання гризло його весь день. Він не покладався на Сатомі, а Левкові був схильний вірити. — Ти ж не просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима.

— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло приверзтися.

Сьома не відступав.

— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

— І що?

— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демони, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

— Тоді й ти знай, — Левко тупився вбік, уникаючи очей приятеля. — «Демон» затулив носа рукою та драпонув, підібгавши хвоста, коли я пальнув у нього з балончика.

LXV

9 серпня 2012, 18:03 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м… пум-м… бан.

Бан.

Пум-м-м…

Із першими ударами Сьома схопився та непомітно відійшов від наметів.

У Швеції росіянин носив мобільний на шиї на спеціальній шворці, іноді закидаючи її до нагрудної кишені сорочки, іноді лишаючи просто теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі носив мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття й розмови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» та запустив диктофон.

«Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще коротка пауза. — Пум-м-м». Потому триваліша перерва, й знову: «Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м».

Через дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бумкання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Висоцького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч із 9 на

1 ... 56 57 58 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"