Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

не сміялись.

І майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012, 07:37 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

О 7:37 Левко розплющив очі та хвилину думав, що спить. Він не бачив нічого.

Нічого.

Насправді не так. Не нічого. Довкола розстилалася молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, так, наче в горло запхнули мокру ганчірку.

Місце, вчора обране для ночівлі, дивом оминали основні ударні дивізії москітів, тож хлопець ліг біля вогнища, про всяк випадок змастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимоскітною рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець повернув голову й зиркнув у бік, де стояли намети (де вчора ввечері стояли намети, подумки виправив себе він), і не розгледів нічого, крім однорідної тьмяної сірості. Напевно, проскочило, щось таке відчуває метелик шовкопряда, прокидаючись у герметично запакованій лялечці.

Левко перекинувся на спину, підняв руку й… не побачив руки.

«Сплю», — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А тоді опустив руку й суттєво здивувався, зауваживши долоню за п’ять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не впорався з керуванням» і тицьнув указівним пальцем просто в праве око.

Від несподіванки тихо зойкнув.

— Ой.

Око засльозилося.

«По ходу, не сплю…» — гілочки, що продавлювали каремат і встромлялись у спину, підтверджували, що він таки прокинувся.

Левко підніс долоню до носа й почав повільно віддаляти її, спостерігаючи, як пальці розчиняються у бляклій сірості. На відстані тридцяти сантиметрів від очей проступав лише край передпліччя.

«Туман», — нарешті втямив українець.

Хоча слово «туман» не зовсім пасувало до опису погодних умов того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, почувся хрускіт. Хтось обережно крокував до багаття. Левко крутнув головою та завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хлопець помітив ногу за півсекунди до того, як вона ступила на його живіт.

— А-а-р-р-р! — загарчав він.

— Ай! — то була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це гілляка, що вночі гепнулася з дерева й зараз не хоче, щоб ти на неї ставала.

— Вибач, — дівчина забрала ногу та присіла коло Левка. — Ти щось бачиш?

— Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, нє?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, — це повний триндець.

Сатомі пирхнула, проте Левко відчув, як у грудях зсідається страх. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока висітиме тиждень… чи два тижні… чи, скажімо, місяць.

— Де ми? — з намета виборсався Ґрем.

— Там, де були вчора ввечері, — відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаваним відлунням.

— Це ти, Лео? — відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

— Це все туман.

Сьома навпомацки — ледь не навкарачки — прокрадався до згаслого вогнища.

— Прив’язуйте себе до кілків від наметів, коли йдете до туалету, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не вигук Сатомі, я б уже шурував у протилежний від табору бік.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю та навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос долинав уже з іншого боку табору.

— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму… — вилаявся Сьома й поповз назад.

— Що робитимемо? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не зваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Буде весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чекаючи, доки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву й розчинити туман. Спливла година, а видимість не ставала кращою. Нагнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи від пекучих променів насичену вологою атмосферу біля землі. Джунглі залило імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навколо, змазавши рослинність в однорідну масу та притлумивши звуки. Здавалося, навіть час зупинився.

Вогонь догорав. Ніхто не думав підкидати галуззя. Полум’я допомагало мало: світло розчинялось у завислих у повітрі краплинках вологи, а сивий дим лише погіршував видимість.

— Why?..[89] — чийсь шепіт долинув до українця зліва.

— Що «чому»? — перепитав Левко.

Пауза.

— Що ти сказав? — Семенів голос вчувався із протилежного до напівзгаслого вогню боку — між ними було не більше як два метри, та хлопці не бачили один одного — просто навпроти.

— Хтось із вас запитав «чому?», от я й уточнюю: що «чому»?

— Я мовчав, — мовив росіянин.

— Я теж, — голос Ґрема напливав праворуч.

— Сатомі?

— Я тут, — японка сиділа посередині між Сьомою та Ґремом, — я нічого не говорила.

Левко знав, що не вона (голос був чоловічим), просто хотів збагнути, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувалися навпроти, тоді як запитання прозвучало… зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки обсипали спину й передпліччя.

— Ви мене розводите? — процідив Левко.

— Що трапилося, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився вперед, тож його лице на якийсь час вималювалося над пригаслим вогнищем.

Українець дослухався.

(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)

Нетрища приглушено шумували, проте їхній шепіт не таїв нічого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично виверг на каремат увесь його вміст і дістав аж із дна противедмежий балончик «Frontiersman». Затиснув його у правій руці.

— Ви справді нічого не чули? — мурахи повзали вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

— А що ми мали чути? Ти ж не…

За табором голосно хруснула гілка. Сьома вмовк. Українець повернув голову в бік, звідки долетів хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання та скрапування вологи з листя високо в кронах. Він міркував, як із біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і чекати, що щосекунди з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитися до пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилось.

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно роздерши його друзів, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалася Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.

— Хочу відійти.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— Туди, куди Сьома радив виходити прив’язаним до намету, — невдоволено буркнула японка. Сатомі чула хрускіт гілки,