Читати книгу - "Дим"

при цьому наче ледь помітно, пружно похитуючись вперед та назад.

– Очень смешно, – струснула головою Юля і покрокувала в бік Лари, котра вовтузилась із пакетами коло дверей.

Ігор мовчки всміхнувся їй вслід, ніби добродушно, але Антону та його посмішка чогось не сподобалась – здалася глузливою, презирливою. Ніби й всміхається, а решта лиця така ж нерухома, застигла. Та ще цей викривлений ніс із горбинкою…

Лара підійшла до мужа з пакетами соку в обох руках і поцілувала його в губи, той поклав руки їй на передпліччя. Вона проникливо зиркнула йому в очі.

– Ты поспал? – спитала тихо, турботливо.

– Вздремнул немножко, – кивнув той, всміхаючись.

Тепер він всміхався дійсно якось приязно, навіть ніжно. Але міміка все одно лишалась тяжкою, натужною. Його тонкі пальці, як і тоді, погладжували вишиті ружі на рукаві Лариної сорочки, потім він підніс правицю і немовби знічев’я легенько посмикав шнурочок-зав’язку на її шиї.

– Тебе очень идет, – мовив він тихо.

Вона соромливо всміхнулась і знов проникливо зиркнула в його виразні блідо-зелені очі.

Може, то через погане освітлення коридора, але Антону здалося, що Ігорове обличчя, коли він так ото всміхався до Лари, немов покривалось не знати звідки виниклими зморшками, немов прорізалось дрібними тріщинами… Бозна й що, словом. Зі сну людина – ото й ворушить лицем мляво.

Ірина знічев’я потерлась об Антона плечем, і той вийшов з легкого заціпеніння.

– Та-ак… – промовив він урочисто. – Трапезничать изволите?

Лара з Ігорем розвернулись до них з Іриною.

– Ужин стынет, – всміхнувся до них Антон.

– Это всенепременно, – всміхнувся Ігор у відповідь.

І знов – широка усмішка, нерухоме лице.

Аллах акбар, що воно таке? – подумав Антон. – Чи й я вже ревную, як Юля? Дурниця якась…

Вони втрьох – Антон, Ірина та Юля – заходились накривати на стіл під верандою, носили туди тарілки та страву, а Лара з Ігорем ще й вовтузились на кухні – нарізали ковбасу та сир, щось розпаковували, перемовляючись. Потім Лара з Ігорем пішли в будинок, а решта людей понесла приготовану ними закуску туди ж під веранду.

Якраз тоді до них підійшов Юлин Олег – він ніс цілий ящик пива.

– По пиву, ребят… – безпосередньо посміхнувся він до всіх і грюкнув ящик на край столу.

– Где папа? – спитала Юля.

– Телик смотрел… – задумався Олег. – Может, спит уже.

– Он ужинал?

– Да не знаю я, – здвигнув плечима. – Наверное.

– Пойду спрошу, не придет ли к нам ужинать.

– Да он спит уже, небось…

– Пойду спрошу.

Вона прудко збігла з ґанку і почимчикувала додому.

– Эй! – окликнув її Олег. – Бритву мне привезла хоть?

– У Лары спроси… – долинув Юлин голос із тьми вулички.

– Ну вот что за женщина? – прокоментував Олег, розвернувшись до Іри та Антона і смішно розвівши руками. – Ну бритву, говорю, купи мне чертову бритву… Ты местная, ты, говорю, знаешь, где здесь что, почем и как. Так нет же.

Він зітхнув і мило всміхнувся до них, а тоді покрокував у дім, продовжуючи бубоніти собі під носа:

– Ты зарос. Говорит мне – ты зарос, черт побери! Да как же мне, говорю, не зарасти, если ты, любезная, не можешь мне купить чертову бритву! Так нет же.

Ірина всміхалась, дивлячись на Антона – той усміхнувся у відповідь.

– Піду хоч умиюсь, – зітхнула вона.

– Угу, – кивнув він, витягуючи цигарку з кишені. – І цей… – кинув їй услід. – Поклич там їх усіх, справді все схолоне, поки вони виберуться.

– Угу.

Він усівся на сходи під верандою і закурив. Прислухався до тиші селища – повівав легенький вітерець, там далі на трасі раз од разу гуркотіли машини. Ще вчувалось віддалено таке наче лементувала якась захмеліла молодь, дуже далеко.

Звідси, з-під ґанку, не було видно ні траси, ні селища – сам квітничок під низеньким парканом та господарські будівлі за ним, майже не обжиті.

Завести й собі кролів? Як переїду… – сумно подумав Антон.

Од провулку донеслись приглушені кроки – відти йшла Юля, мигаючи вогником цигарки.

– А где это все? – здивовано спиталась у Антона.

– Один пішов… – похитав головою той. – Нема. Друга пішла – нема. Як у рукавичку. Що там дядя Миша?

– Не хочет, – зобразила Юля незадоволену міну. – Укладывается. Должно быть, где-то хряпнул уже. Че-то он какой-то… – вона задумалась. – «Пойду спать, доча, пойду спать…» Шифруется. Да где они там? – зиркнула на веранду.

– Ходім.

Антон підвівся, і вони удвох із Юлею зайшли в будинок.

Всі, як виявилося, стирчали в залі. Невеликий імпортний телевізор в кутку, видно, привезений родичами Токаревих, приглушено бубонів – там ішли якісь вечірні новини.

Ігор з Ірою сиділи на дивані – Ігор був у привезеній ними чоловічій вишитій сорочині і тримав у руках мобільний телефон, Ларин подарунок. Жваво пояснював Ірині, як ним користуватись, тицяючи при цьому по клавішах – ті різко пищали.

– Здесь будут номера, смотри, какие хочешь, заносишь сюда номера… Можно сохранить номер входящего звонка, можно исходящего, и так далее. Можно просто набрать и сохранить.

– И потом просто нажать вызов…

– Да-да. Здесь, смотри, СМС, они хранятся в отдельных папках. Та-ак, здесь у нас мелодии звонка, всякое разное… игрушки, калькулятор, будильник, кажется…

– Ну это… как отдельные папки, здесь в меню, да?

– Да-да, разделы, в принципе интуитивно понять можно, хоть и на английском. Да, смотри, здесь важно – каждая клавиша при наборе…

– Может разное значить.

– Совершенно верно, имеет несколько функций. Ты все схватываешь на лету, я, помню, так долго с этим всем разбирался поначалу… Да и сейчас еще!..

Він махнув рукою, ніяково всміхнувшись, і Ірина трошки зашарілась. Антон і сам всміхнувся, зиркнувши на них – вони так якось мило клопотались над тим телефоном. І чого йому верзлося всяке дурне про Лариного мужа? Бозна й чого.

У цей же час Лара тут же в коридорі перемовлялася з Олегом, той тримав у руках пакунок із бритвою і позирав на нього, понуро опустивши голову.

– Господи, Олежка, ну я не знаю – ну что мне сказали, то я и купила. Ну здесь же плавающая головка?

– Да, но это совершенно не та модель! – ображено бубонів той. – Я же ей полчаса объяснял, какая модель, почему она не слушает никогда? Неужели так сложно запомнить, чем я, черт побери, бреюсь каждое утро?!

– Нуу, Олежка… – стражденно простогнала Лариса. – Ну, может, я перепутала, ну… Ну, хочешь, сейчас в ночной магазин метнемся, ну я не знаю!.. – вона стражденно всміхнулась і опустила руки.

– Вот почему она никогда не слушает, что я говорю? – вів своє Олег, наче навіть її не слухаючи.

– Чего? – гаркнула з-за