Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

вона бути безсмертною. Сумніви тут зайві: якщо вона пережила тіло, то аж ніяк не може загинути, і то через те, що не гине, бо ж немає такого безсмертя, яке б ущерблював якийсь виняток, — як і вічності ніщо не може зашкодити.

Бувай здоров!

Лист LVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам їх бракує! От випадково зайшла мова про Платона, й одразу ж ми стали натрапляти на тисячі таких речей, які треба було якось назвати, а назв вони не мали[199]; інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу вибагливість. — Та чи можна дозволити собі на вибагливість за такої вбогості? /2/ Комаха, яку греки називають oistros, — та, що падає на худобу, розсіює її по яругах, — у нас мала назву «овід». Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію:

Там, де Сіларські гаї, де Альбурн, де дубняк зеленіє,

Муха роїться така — на неї в нас кажуть «асілюс»,

Греки ж їй іншу назву дали: у них вона — «ойстрон».

Жалить і різко дзижчить; худоба, лишень її вчує, —

Врозтіч, нажахана, в ліс…[200]

Гадаю, ти розумієш, що те слово зникло з нашої мови. /3/ Щоб довго тебе не затримувати, наведу ще такий приклад. Раніше деякі слова вживали у їхній простій формі: говорили, приміром, «сперечатися залізом». Доказом — цей же Вергілій:

                                           …бере диво й Латина,

Скільки-то разом могутніх мужів, що родились у різних

Сторонах світу, зійшлись, аби тут сперечатись залізом[201].

Нині кажемо «вирішувати суперечку», а просте слово вийшло з ужитку. /4/ У давнину казали «якщо велю», тобто «якщо повелю». Знову ж таки не мені вір, а свідченню Вергілія:

Інший загін ваш, куди я велю, нехай зброю скерує[202].

/5/ Усе це кажу не з тим, аби показати тобі, скільки я часу витратив у граматика, а щоб ти зрозумів, як багато слів з Еннія чи з Акція[203] пішло в забуття, якщо вже й дещо з того, що ми гортаємо щоденно, вийшло нині з обігу.

/6/ «Що має значити, — подивуєшся, — такий вступ? Куди хилиш?» — Не приховуватиму: хочу, щоб ти, коли це можливо, прихильно почув од мене слово «буття»[204], але я послуговуватимусь ним, навіть якщо воно тебе дратуватиме. Вживаючи його, покликаюсь на Цицерона, — й цього, мабуть, достатньо. А коли забажаєш когось із новіших авторів, то назву Фабіана, чию мову, багату й витончену, попри всю нашу вибагливість, можна вважати блискучою. То як же тут бути, мій Луцілію? Як передати нашою мовою грецьке oistros — важливе поняття, що охоплює природу, є основою взагалі всього?.. Отож, будь добрий, дозволь мені вживати це слово, я ж намагатимусь якнайощадніше користуватись даним мені правом і, можливо, буду навіть задоволений з того, що отримав його. /7/ Але що мені з твоєї люб’язності, коли, бач, ніяк не перекладу латинською те, через що й дорікнув нашій мові? Але ти ще більше нарікатимеш на наші мовні нестатки, дізнавшися, що слово, яке завдає мені таких клопотів з перекладом, — це всього лиш один склад. Ти запитаєш мене, що це за слово. — То on. Певно, маєш мене за тугодума, бо ж цілком очевидно, що тлумачення напрошується тут саме собою: «те, що є». Але я бачу велику різницю: замість імені мушу взяти дієслово. /8/ Та що вдієш? Доведеться сказати «те, що є».

Наш приятель, вельми освічений чоловік, підказав мені нині, що у Платона це слово має шість різних значень. Викладу тобі всі ті значення, але спочатку роз’ясню, що таке рід, а що — вид. Пошукаймо передусім того первинного роду, від якого походять усі інші види, від якого починається будь-який поділ, — роду, що охоплює взагалі все. Знайдемо його, коли візьмемось у зворотному порядку перебирати все зокрема: дістанемось до якогось першого створіння. /9/ Людина, каже Аристотель, — це вид; кінь — вид; собака — вид. Отже, мусимо знайти щось спільне для всіх тих понять, щось таке, що їх охоплює, височить над ними. Що ж це б могло бути? Тварина. Отже, усе те, що я тільки-но назвав, — людина, кінь, собака, — бере початок від одного роду: тварина. /10/ Але ж є чимало такого, що, хоч має душу, та не належить до тварин. Ми ж не заперечуємо, що в рослин та дерев є душа, адже говоримо, що вони живуть і вмирають. Те, що називаємо живим, займатиме, отже, вище місце, оскільки сюди входять і тварини, й рослини. Але існує чимало й такого, що позбавлене душі, наприклад, каміння[205]. Виходить, є дещо давніше від того, що ми назвали живим; це — тіло. Піддаючи поділу й це поняття, скажу: всі тіла або наділені душею, або — без душі. /11/ Одначе й тепер є щось таке, що стоїть вище від тіла, адже про одне щось говоримо, що воно тілесне, а про інше, — що воно без тіла. То що ж є те, з чого виводимо той поділ? От його, власне, ми й назвали щойно не дуже вдало: «те, що є». Воно й поділяється на види, тому можемо сказати: «те, що є», буває або тілесним, або — без тіла». /12/ Отже, цей рід — перший, найдавніший і, скажу так, рід над усіма родами. Є, щоправда, й інші роди, але вони пов’язані з видами. Людина, приміром, це рід, оскільки в ньому містяться також види: і народи (греки, римляни, перси), й окремі люди (Катон, Цицерон, Лукрецій). Тим-то, вміщаючи у собі багато дечого, це поняття належить до родових, та водночас є і видовим, бо стоїть нижче від інших. Зате той загальний рід — «те, що є» — не має нічого над собою. Він є початком усіх речей, все походить від нього.

/13/ А попри те стоїки хочуть поставити над ним інший, ще більшою мірою початковий рід; про нього й скажу тобі зараз, але спочатку поясню, що саме той рід, про який мовилось раніше, справедливо повинен посідати перше місце, адже вміщає всі, які тільки є, речі. /14/ «Те, що є», ділю на два