Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

види: тілесне та безтілесне; нічого третього не існує. Як ділитиму тіло? Скажу так: тіла є живі або неживі. А як знову ж таки ділитиму живі тіла? Тут скажу так: деякі з них мають дух, деякі — тільки душу; або ще так: деяким властивий порив: вони ходять, пересуваються з місця на місце; деякі ж встромлені у землю, живляться і ростуть за допомогою коріння. На які ж види поділятиму тварин? Вони або смертні, або безсмертні. /15/ Деякі стоїки вважають, що перший з-між усіх родів — це «щось». Зараз поясню тобі, як вони дійшли такої думки. У природі, кажуть вони, одне щось існує, інше — не існує. Адже природа охоплює навіть те, що не існує, що постає перед нашим духом, скажімо, кентаври, гіганти і усе таке інше, що витворює оманлива думка, що набуває якогось образу, хоча не має справжньої сутності.

/16/ Тепер повернуся до того, що я тобі обіцяв: у який спосіб Платон розділяє на шість розрядів усе, що існує. Перше — «те, що є»; його не можна вловити ні зором, ні дотиком, ані жодним іншим відчуттям — його можна лише мислити. Це те, що існує взагалі, наприклад, людина взагалі: вона не може потрапити нам на очі, хіба що то буде людина зокрема — як вид: Катон чи Цицерон. Так само й тварина взагалі: її не бачимо, а лиш мислимо про неї. Бачимо тільки якийсь її вид, наприклад, коня чи собаку. /17/ На друге місце із того, що є, Платон ставить «те, що вирізняється і перевищує все інше». Це, за його словами, означає бути завдяки перевазі. Так говоримо про поета взагалі, застосовуючи те слово для кожного, хто складає вірші. Але вже у греків воно стало означати лишень одного з них: коли почуєш просто «поет», то одразу ж на думку спаде Гомер. То що ж це за істота, яка існує завдяки перевазі? Бог. Адже він найбільший і наймогутніший з усього. /18/ Третій рід — усе те, що існує у власному розумінні слова; незчисленне, але недосяжне для нашого зору. — «Що ж це таке?» запитаєш. — Платонові винаходи. Він їх називає ідеями; з них постає все те, що ми бачимо; для всього вони служать зразком. /19/ Вони непроминальні, незмінні, незнищенні. А тепер послухай, що таке ідея, тобто як її уявляє собі Платон. «Ідея — це відвічний зразок того, що творить природа». Щоб тобі було зрозуміліше, додам до цього визначення таке пояснення. От я хочу створити твоє зображення. Зразок для картини — ти сам; із тебе мій дух бере притаманні тобі риси, які й переносить на свій твір. Так ось: обличчя, яке, так би мовити, скеровує мою руку, яке вчить мене, і яке я намагаюсь наслідувати, — це і є, власне, ідея. Таких зразків у природі не злічити — людей, риб, дерев; відповідно до них і відтворюється все те, що повинно в ній бути. /20/ Четверте місце посідатиме eidos. Мусиш уважно послухати, що таке eidos, і не мені, а Платонові дорікай, якщо нелегко буде второпати, про що йдеться. Але що таке тонкощі без труднощів? Щойно я брав для прикладу маляра і його картину. Так от, коли б той маляр хотів зобразити барвами Вергілія, то мусив би дивитись на самого поета. Ідеєю було б тут обличчя Вергілія — зразок для майбутнього твору. А що митець вибирає з того обличчя, що, врешті, переніс на картину, те — eidos. /21/ Запитаєш, у чому тут різниця? Одне — це зразок; друге — подоба, яку взято із того зразка й перенесено на полотно. Ідею митець наслідує; eidos — творить. У кожної статуї — якесь обличчя; воно — eidos. Якесь обличчя є у самого зразка, приглядаючись до якого, митець орудував різцем; це — ідея. Ти хотів би ще одного розрізнення? Eidos — у самому творі; ідея — поза твором, і не тільки поза твором — перед твором. /22/ П’ятий рід — усе те, що існує взагалі. Це вже й нас починає стосуватися, бо сюди входить геть усе: люди, тварини, речі. Шостий рід — це те, що начебто існує, як, наприклад, порожнява, час.

Усе, що бачимо, чого торкаємось, не належить, на думку Платона, до тих речей, які наділені власним, справжнім існуванням, адже вони — у постійному плині, завжди то втрачають щось, то набувають. Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, яким був учора. Невидима сила підхоплює і пориває наші тіла; спливають і вони, мов та ріка. Все, що лиш бачиш, проминає з часом. Ніщо, кажу, з того, на що дивимось, не залишається незмінним. Та й сам я, поки розводжусь про ті зміни, постійно змінююся. /23/ Про що й говорить Геракліт: «У цю ж саму ріку двічі ми входимо й не входимо». Лише назва тієї ріки залишається; вода — пробігає. Що стає очевидним на прикладі ріки, того не бачимо стосовно людини. А нас таки справді пориває анітрохи не повільніша бистрина. От і дивуюсь нашому безглуздю: як ми любимо тіло — найпроминальнішу з усіх речей, як страшно нам од самої думки, що колись умремо, хоч кожна мить — це смерть нашого попереднього стану!.. Боїшся, щоб не трапилося в одну якусь годину те, що трапляється з тобою щоденно?.. /24/ Я мовив про людину, істоту тлінну й нетривку, яку стільки всього вражає. Але ж навіть отой світ, вічний і нездоланний, змінюється, ніколи не залишається самим собою! Хоч він охоплює в собі все, що охоплював колись, але — по-іншому, ніж колись: змінює порядок.

/25/ «Що мені, — всміхнешся, — поможуть усі ті тонкощі?» — Справді, нічого, якщо так запитаєш мене. Але, як різьбяр відводить від роботи втомлені довгим напруженням очі і, як-то кажуть, випасає їх на чомусь іншому, так і ми час од часу повинні дати своєму духові розслаблення, покріпити його якоюсь приємністю. Одначе хай і та приємність буде заняттям: навіть з неї, якщо приглянутись, почерпнеш дещо таке, що може стати тобі помічним. /26/ Так і я, Луцілію, звик робити: із будь-якого заняття, хоч би яке воно далеке було від філософії, намагаюся щось добути й зробити корисним для себе. Що є віддаленішим од виправлення звичаїв, ніж те, над чим ми тільки-но розмірковували? В який спосіб ідеї Платона можуть зробити мене кращим?