Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

в кріслі й заплющила очі.

Я заговорив тихим, гіпнотичним, монотонним голосом:

— Зараз, аби повернути вас туди, я хотів би, щоб ви думали про погоду. Було холодно… сніжило… дні за днями… сильніше й сильніше… Холодний… глибокий… сніг.

Вона кивала, доки я говорив, а тоді раптом її очі широко розплющилися.

— О Боже мій. Я згадала дещо.

— Ну ж бо, розкажіть.

— У вечір «Хуртовини-вбивці» я працювала. Але роботи було небагато, і в ту ніч мій бос рано зачинив «Галерею зображень». Коли я повернулася додому, то увійшла до квартири й побачила чиюсь потилицю — хтось сидів у кріслі. Боббі сказав, що це був хтось, із ким він грав у більярд, хто не міг повернутись додому через хуртовину, тож він запросив його переночувати на канапі.

Її очі були широко розплющені й блищали — вона явно уявляла собі той випадок.

— Я привіталась, а тоді пішла на кухню й увімкнула воду, щоб помити посуд. Але я приклала вухо до шпарини у дверях і почула, як вони з Боббі розмовляють. Той чоловік казав щось про двох жінок у Ньюарку — говорив і плакав водночас. Стверджував, що то його брат змусив це зробити. І що йому зле від цього. А потім він заблював увесь килим.

— Це ви мені вже казали…

Клавдія стиснула мій зап’ясток.

— Ні! Ні! Постривайте. Згодом, коли упіймали «вбивць 22 калібру», я впізнала його по телевізору. Той тип, якого знудило на мій килим, був Ґері Льюїнґдон.

Я раптом пригадав її розповідь про те, як вона побачила обличчя навколо себе на телеекранах у магазині технічних товарів, і тепер зрозумів, чому вона вибігла з криком.

— Чому ви не розповіли про це поліції?

— Як? Доки не побачила його в телевізорі, то не помічала жодного зв’язку.

— А чому не розповіли поліції, коли нарешті збагнули, хто це був?

— Тоді його вже заарештували. А я почала отримувати ті дзвінки з погрозами й натяками, що мене вб’ють. І знала, що вже надто пізно, аби щось змінити. Їх упіймали. Вбивства скінчилися. Тож я просто тримала рота на замку. Не хотіла померти, як Вікі.

Я через силу зберігав самовладання. Уже навчився ніколи не виказувати хвилювання в присутності Клавдії.

— Продовжуйте, — спокійно сказав я.

— Що саме?

— Що сталося потім?

— Оце й усе.

— Ой, годі вже! Має бути ще щось, пов’язане з Ґері Льюїн­ґдоном.

Вона схрестила руки й похитала головою. Я знав, що сьогодні вже немає сенсу копати глибше. Та коли я йшов, мені хотілося кричати на весь світ, що ніхто до цього моменту — ні детективи, ні адвокати, ні преса — так і не довів прямого зв’язку між Клавдією та «вбивствами 22 калібру».

2

Тижнями я більше нічого не міг із неї витягнути щодо зустрічі з Ґері Льюїнґдоном. Вона продовжувала наполягати, що це все. Але я знав, що Клавдія досі приховує від мене правду. Хоча мої нерви були натягнуті, я попереджав себе, що не можна втрачати терпіння.

Одного дня, перечитавши зізнання Ґері, я знову порушив цю тему.

— Я думав про те, що ви розповіли мені, — як Ґері Льюїнґдон заночував під час хуртовини у вашій квартирі. Поліція колись про це дізналася?

Клавдія подивилась на мене так, наче я був дурнем, просто лиш подумавши про це.

— Звісно, ні! Я ніколи про нього не згадувала.

— У своєму зізнанні поліції він заперечував, що колись зустрічався з вами. Чому б він це робив?

— Боббі, мабуть, сказав йому, що мене звати Лавді — як він завжди мене називав. А в тих світлинах у газетах я зовсім не була на себе схожа. Тож Ґері, мабуть, вважав, що Клавдія Яско — це хтось інший. Імовірно, він і не знав, що зустрічав мене та спав на моїй канапі в ніч хуртовини.

Вона похитала головою.

— Знаєте, — мовила відтак, — найгірше було, коли наступного ранку він пішов, а я мусила чистити килим від його блювотини. Спробуйте коли-небудь таке зробити.

— Я прибирав блювотину, Клавдіє. Я був напарником коменданта-провізора на судні. Мені доводилося робити чимало копітких речей.

— Тоді ви знаєте, про що я.

Потім я згадав зізнання Клавдії про те, що запах блювотини змушує її заново переживати зґвалтування, і мені стало страшенно ніяково.

— Так, Клавдіє, — мовив я. — Знаю.

Вона м’яко всміхнулася, відкинулась у своєму кріслі-гойдалці, схрестивши руки — сексуальна «Мати Вістлера»[13] на відпочинку, — і стала чекати, доки я продовжу.

— Тепер ви мені довіряєте, Клавдіє?

Вона кивнула.

— Достатньо, щоб розповісти, що сталося в ніч убивств?

Жінка зупинила крісло, нахилившись уперед, наблизила своє обличчя до мого й зазирнула мені в очі.

— Так, — прошепотіла вона.

Мої груди стиснуло.

— Але ви повинні ставити мені запитання, — додала вона. — Це єдиний спосіб.

— Гаразд. Повернімося до ночі вбивств. Ви працювали тієї ночі?

— Якої ночі то було?

Я звірився зі своїм хронологічним графіком.

— У ніч суботи було 11 лютого 1978-го. Вбивства сталися в неділю рано.

— Так, я працювала в ніч суботи.

— А потім що?

— Коли я закінчила роботу, у неділю вранці, Свинар повіз мене й Джинджер снідати до «Вестерн Пенкейк Гаузу». Того, що на Морз-роуд.

— Продовжуйте.

— Потім Джинджер мала підвезти мене додому, але в неї спустило колесо, і Свинар підкинув нас обох на своїй фурі. Спочатку він відвіз додому її, а потім висадив і мене біля мого дому. Пам’ятаю, мені довелося довго підійматись, адже на сходах Боббі позалишав запчастини від автівки, яку ремонтував. Я купила її для нього, і вона місяцями стояла припаркована перед будинком, доки він працював над нею. Хай там як, я піднялася сходами, увійшла й, пам’ятаю, побачила, що хтось сидить у кріслі спиною до дверей. Мені було видно лише потилицю. Та коли я пройшла до кімнати, тоді й збагнула, що це Ґері.

— Льюїнґдон? — недовірливо перепитав я. — Вдруге?

— Так. Він сидів там, пив пиво з Боббі, а я перепросила й пішла до ванної. Тільки я не стала купатися. Лише ввімкнула воду, щоб вони так думали, і слухала з-за дверей, які залишила трохи прочиненими.

Тепер вона розгойдувалась, потроху пришвидшуючи ритм, доки говорила. Я мав про що спитати, але вже навчився не уривати її під час спогадів.

— Ґері казав, що щойно вбив Мікі, Кріссі й матір Мікі. Розповідав у подробицях. Він плакав і твердив, що то була ідея його брата Таддеуса, і він мусив слухатися, інакше брат убив би його. Говорив про все так, наче хотів зняти тягар із душі.

Певно, я сидів розкривши рота, приголомшений її одкровенням, що Ґері приходив поговорити з Боббі після тих убивств.

— Згодом, коли він пішов, — продовжила Клавдія, — я з жахом усвідомила, що він був у моїй квартирі того ранку, після скоєння тих жахливих убивств. Того дня я не могла склепити очей — боялася, що він пригадає, що казав Боббі, і може здогадатись, що я підслуховувала, повернутись і вбити нас обох.

Вона все дужче хвилювалася, заглиблюючись у розповідь, і я занепокоївся, побачивши, як тяжко їй підіймати на поверхню всі ті поховані спогади. Я не хотів розігрувати з себе психіатра-любителя з психічно нестабільною жінкою, і все ж як письменник, який робить те, чого від мене хотіла ця жінка,