Читати книгу - "Дитя песиголовців"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 77
Перейти на сторінку:
Там лишилися діти, брат і сестра, в підвалі, батьки встигли сховати. Це було безглуздо, де Фіссер усіх нас тисячу разів прокляв — і себе самого, що зв’язався з такими шмаркачами, — але саме він наказав: дітей врятувати з-під уламків, взяти з собою, нагодувати й напоїти… Дехто був проти: Кабан, наприклад, казав, що їх підберуть свої, — місцеві з банди «Худих гулів» якраз ішли за нами. Але дітей ми все-таки забрали. А хвилин за сім після того, як де Фіссер відвів нас звідти, по селищу вдарили із «соловейків».

— Зачекай, наші ж і вдарили?

— Ні, — спокійно відповів батько, — наші просто постачали їх у Середгір’я. Війна війною, а бізнес бізнесом. Якщо між ними взагалі існує різниця. І от, селище щільно так заспівали «соловейками», спершу в одному діапазоні, потім в іншому. Нас зачепило по дотичній, двох ми тоді втратили, де Фіссер забрав їхні жетони, повісив собі на шию. Він звинувачував себе в тому, що все-таки погодився затриматися; вважав, що інакше всі свої вціліли би.

Десь із боку старого ринку раптом завищала сигналізація, потім вирубилася — і в кількох багатоповерхівках одразу згасли вікна. Ну й ліхтарі на вулиці відповідно.

Марта витягла мобілу, щоб підсвічувати собі. Батько простував так, наче нічого особливого не сталося, бачив він у темряві не гірше, ніж при світлі. Може, навіть краще.

— «Соловейки» змішали нам усі карти: зійшла лавина, перевал завалило, місцевість ніхто з наших толком не знав. Ішли навмання. Діти тільки ускладнювали ситуацію: були в шоці, їсти-пити не хотіли, дівчинка років трьох увесь час кликала якогось Йаха. Коли зробили привал, Сантехнік почав безперестанку блювати. Блював він скорпіонами — дрібними, чорними, ми їх називали насінням. Під ранок Сантехнік помер, але ті самі симптоми проявилися в Пінгвіна й Гвинта. Стало очевидно, що ми десь — найімовірніше, в селищі — підхопили передсмертне прокляття. Спрут — він знався на цих речах — сказав: більше шансів, якщо розпорошимося. Хоча б на дві-три доби. За цей час інфіковані відсіються, а ті, кого не зачепило, отримають шанс вижити. Та де Фіссер вирішив інакше. Він знайшов на карті якесь сільце й повів нас туди, всіх.

Марта слухала не перебиваючи. Взагалі-то вони вже прийшли, але вона не бачила сенсу квапитися: будинок, у якому жив Штоц, теж стояв без жодного освітленого вікна, а в темряві ломитися в гості — якось незручно все-таки. А батько не так часто розповідав їй про те, що з ним сталося у Середгір’ї.

Таке — ніколи не розповідав.

— «Худі гулі», зрештою, вийшли на нас. Так ми втратили ще кількох. Якби не пара наших «люстерок» та «гребінців», нас би взагалі розмазали, а так — вдалося збити зі сліду. Потім ми прийшли в село, яке де Фіссер знайшов на карті. Але там уже хтось побував — чи наші, чи котрась із банд, — причому от тільки недавно. Сил у нас не лишалося, у Спрута, Ланцета й Кабана проявилися перші ознаки інфікованості, а Гриб, Нарвал і Махорка вже були на останній стадії, кидати їх ніхто не хотів, вирішили перечекати ніч, поховати — а там за ситуацією. І от вночі в село прийшла стара. Ми із Гіппелем якраз стояли на варті, тому могли заприсягтися чим завгодно: це була саме стара.

— Але потім, — сказала Марта, — дим сховав її, а коли розвіявся, виявилося, що це аж ніяк не стара. Я пам’ятаю цей твій сон.

Батько похитав головою:

— Не сон. Так все й було, Марто. Та жінка запропонувала нам угоду. Точніше — три угоди. Як вдячність за дітей, яких ми врятували, — так вона сказала.

— Але дітей було двоє, брат і сестра.

— Третя угода, за її словами, була дарунком. Як жест доброї волі. А по суті всі три були однією. Ми хотіли вижити й повернутися — всі ми. Та Гриб, Нарвал і Махорка помирали, тому їм вона запропонувала свій, особливий вихід.

— Не вижити, але повернутися, — кивнула Марта.

— Так. Їм нічого іншого не лишалося. Та жінка зробила так, щоб вони більше не викашлювали із себе скорпіонів. Але передсмертне прокляття неможливо відмінити, тільки обманути. Відтоді вони повинні були не сходити з потягів — не довше, ніж на тиждень упродовж року. Тоді їм здавалося, що це легко, але потім Нарвал передумав… — Батько помовчав, трусонув головою. — А для нас, іще живих, вона принесла глечик. Ми надрізали шкіру на своїх долонях і зцідили до глечика кров, і ця жінка не знаю як, але зуміла разом із кров’ю замкнути в ньому наші спогади. — Він знову помовчав, дивлячись у темні вікна першого поверху. На третьому хтось відчинив вікно й визирав у двір, підсвічуючи собі ліхтариком, на п’ятому запалили свічки… — Розумієш, Марто, навіть коли ти повертаєшся нарешті додому, існує те, що ніколи не дозволить тобі повернутися по-справжньому. Вона дала нам шанс позбутися спогадів про цю війну — великої, найстрашнішої їх частини. Того, що ми робили… що нам доводилося робити. Але вона попередила: назавжди таких речей не позбудешся. Тому раз на рік ми повинні збиратися, і я… я граю на флейті. Змушую згадувати, навіть тих, хто вже помер — як Гриб та Махорка. Спершу це здавалося чудовим виходом. Чудовим порятунком. Тільки потім стало зрозуміло: це не вихід і не порятунок — угода. А в угоді обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають.

— Зачекай-но… Хочеш сказати, вона вкрала у вас… але що?

Батько знизав плечима — дуже теплий, живий жест. Марту раптом накрило хвилею бездонної туги: як же ж я за ним скучила, господи!..

— Це я і намагаюся тобі пояснити, — сказав він спокійно. — Якщо ти був за рікою чи у Середгір’ї, ти змінюєшся. Ти можеш це прийняти і жити далі — таким, яким приїхав. Можеш спробувати змінитися ще раз, щоб наново пристосуватися до звичайного життя. А можеш зробити вигляд, що нічого не сталося. Але це брехня, Марто. І брехати собі весь час не вийде, хоч як намагайся.

Марта хотіла спитати про третю угоду, просто щоб не мовчати, та цієї миті двері під’їзду рипнули і просто на них обох рушив якийсь хлопець із невеличким заплічником.

— Світла немає? — спитала Марта.

Він завмер, потім хитнув головою:

— Ні, й неясно, коли ввімкнуть. Ліфт теж не працює.

За голосом Марта впізнала його, посвітила мобілкою:

— Ти? Що ти тут робиш?

Яромир, новий залицяльник Ніки, недбало стенув плечима:

— Забігав до приятеля. Якісь проблеми? До речі, дякую, що тоді заступилася.

Він поглянув на батька, кивнув йому, вітаючись, але батько навіть уваги не звернув. Стояв, трохи задерши підборіддя, й наче прислухався до чогось.

— Упевнена, що все гаразд? Ну… тоді бувай.

Яромир недбало здійняв ліву долоню, потім пішов кудись до гаражів. Праву руку так з

1 ... 57 58 59 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"