Читати книгу - "Дитя песиголовців"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та’?
Батько подивився на неї і сказав:
— Так. Підемо. Не певен, що твій Штоц захоче з нами сьогодні розмовляти, але якщо вже ми тут…
* * *
Марта була в гостях у Штоца кілька разів — не сама, звісно, а з хлопцями та дівчатами з класу. Він пригощав чаєм із печивом, дозволяв брати додому книжки з власної бібліотеки. Щоправда, далі кухні не пускав, казав, у нього в кімнатах творчий розгардіяш, — та ніхто з цього приводу особливо не напружувався. Хоче людина зберегти особистий простір, чому б не поставитися з розумінням. Особливо якщо сам живеш із предками, які намагаються встромити свого носа в усе, чим займаєшся.
А кухня в Штоца була затишна й водночас простора: п’ятеро-шестеро легко вміщалися. До себе в гості Штоц запрошував не сказати щоб найталановитіших — той-таки Артурчик Цукор-Сіль на талановитого в жодному разі не тягнув, — швидше тих, в кому розгледів щось таке.
Марта вірила в це ще місяць тому. Тепер — і не знала толком, у що вірити.
Штоц жив на першому поверсі — якраз на його вікна дивився батько, коли стояли перед під’їздом. На сходах пахло котами і сигаретним димом, із поштових скриньок стирчали хвости м’ятих флаєрів. Марта зітхнула, про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка — ясна річ, той не працював. Тоді вона потягнулася, щоби постукати, але двері після першого ж удару з легким шурхотінням пішли всередину, в темряву.
— Пане Штоц! — гукнула Марта.
Батько торкнувся її плеча, акуратно відсунув Марту в бік, зайшов.
Що їй лишалося? — тільки йти за ним. Вона присвітила ліхтариком на мобілці, але батькові світло не було потрібне, він уже ступив кудись праворуч, штовхнувши ще одні двері, Марта хотіла сказати, що їм не туди, там кухня, але він повернувся; сам, подумала Марта, здогадався.
А потім побачила в правій руці у нього довгий обробний ніж і вперше за вечір по-справжньому перелякалася.
— Та’?
— Зачини двері, — спокійно сказав батько. — Замок не виломано, має працювати. І зачекай поки в коридорі.
Він зазирнув до ванної кімнати і в туалет, спитав:
— Ти попередила, що ми будемо?
— Ні, але…
— Замок.
Вона замкнула. В останню мить згадала, як це робили у фільмах, й обернула долоню носовою хустинкою. Маячня, подумала, якась маячня!
Звісно, в коридорі вона не стала чекати. Зазирнула на кухню. Там стояли дві чашки, одна наполовину повна, й пісочне печиво на тарілці.
Марта торкнулася тильним боком долоні чайника — і відсмикнула руку, той був іще гарячий.
Їй одразу ж закортіло замкнутися на кухні, навіть забарикадуватися — і не відчиняти нікому, поки не…
А власне, сказав її внутрішній голос, підозріло схожий на Елізин, власне — поки що? Поки не приїдуть єгері? Поки батько, якого ти сюда привела, не скаже, що все гаразд?
А якщо не скаже?
Раптом усе це — одна велика пастка, і точно таким самісіньким чином Штоц кілька тижнів тому прибрав Дрона з його батьками? Покликав до себе, потім влаштував «випадкову» аварію в домі, вони зайшли, він їх…
Двері на кухню рипнули, Марта змахнула ліхтариком, лівою намацуючи ніж чи щось у тому ж дусі.
— Це я, — сказав батько. Голос у нього трошки тремтів. — У квартирі нікого немає. І я не певен, що є сенс чекати тут на твого Штоца.
— Він був тут нещодавно… чи, принаймні, — хтось тут був.
— Ходімо. — Батько кивнув їй. Ніж він тримав недбало, і це Марту заспокоїло найбільше.
У Штоца була звичайна двокімнатна. В одній — типу кабінет: всі стіни заставлено книжковими шафами, біля вікна робочий стіл із лампою, стосом шкільних зошитів, парою книжок, там само етажерка з якимись слоїками, порошками, ступка з товкачиком, Марта навмання відкрила і понюхала — здається, жодного криміналу, драконовими кістками й не пахло.
— Не тут, — сказав їй батько. — Там… Далі.
Далі була спальня, і Марта нічого особливого не чекала. Вона взагалі уявляла собі спальню Штоца дуже скромною: ліжко, тумбочка якась, ну, може, крісло та шафа для одягу.
Ліжко справді було, але старовинне, під величезним балдахіном — і там, де тканина звисала, можна було розгледіти вишиті золотою та срібною нитками символи, Марта бачила такі в підручнику історії — в розділі, присвяченому справі репресованих алхіміків. На стінах висіли різні давні фотки, на деяких вона впізнала краєвиди Нижнього Ортинська, на інших були якісь люди, судячи з костюмів — жили вони років сто-півтораста тому.
Шафа теж тягнула років на сто-двісті: чорні дверцята вкривала різьба, вкрай вигадлива й не сказати щоб невинна. Марта відчула, як у неї червоніють щоки. Деякі пози й жести ох і розбурхували уяву — особливо та, у центрі, з козлоногим флейтистом і двома прачками…
І тільки потім — коли батько мовчки торкнувся її плеча і вказав на столик у дальньому кутку — Марта побачила те, на що мала одразу звернути увагу. Два плетених стільці, присунуті до столика. Екзотичного вигляду чаша, яка закотилася під стіну. Темна пляма, що розпливлася по стільниці, і краплі, які падали зі стільниці на підлогу.
А ще — короткий ніж із широким лезом і візерунком уздовж клинка. Візерунком і літерами, дуже схожими на ті, з балдахіна.
— Гадаєш, він убив і втік? — прошепотіла Марта.
Батько мовчки прочинив дверцята шафи й показав униз — туди, де між припалими пилом коробками з-під взуття (та чи із взуттям?..) було вільне місце. Якраз для того, щоб поставити туди валізу чи заплічник.
— Вбив чи ні, але навряд чи нам варто тут залишатися, — сказав батько. Голос у нього і далі трохи тремтів.
Марта автоматично кивнула і нарешті здогадалася вимкнути ліхтарик. Якщо хтось іззовні побачив світло…
Потім вона зрозуміла, чому тремтить голос батька, і завмерла. Просто боялася поворушитися, навіть подих затамувала.
— Марто, — покликав він із темряви. — Ходімо, будь ласка. Мені було б незле зараз вийти на свіже повітря. Будь ласка.
Вони вже були в коридорі, коли перед під’їздом замиготіли кольорові сполохи, рипнули гальма.
Марта зазирнула на кухню — й через вікно побачила, ну звісно ж, єгерів, які вивантажувалися з «борсука». Зі зброєю напоготові. І з двома кресальними собаками.
Батько вхопив її за плече й мовчки штовхнув уперед, прошепотів на вухо:
— Біжимо нагору, тільки не шуми. Спробуємо через горище.
Ніж він стискав уже не як на початку, коли вони тільки зайшли до квартири Штоца. Марта чомусь дуже яскраво собі уявила: от вони піднімуться на горище, і те буде — авжеж! — замкнене, а якщо навіть і ні — звідти ж вони нікуди не подінуться, а єгері, коли виявлять зламану квартиру і кров, почнуть перевертати дім згори донизу, — і чи зможе батько стриматися, коли вони піднімуться на горище? Чи захоче стримуватися?
Вона зрозуміла, що нічого не знає про батька, абсолютно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.