Читати книгу - "Танець недоумка"

коли біжиш щодуху по вузькому довгому коридору, щоб хоч трохи позбутися накопиченої енергії, й миготіння світильників над головою створює відчуття, що от‑от подолаєш звуковий бар’єр на швидкісній трасі.

Я майже летів, зірвавшись стрілою до вікна. І хоч думка обганяла тіло, воно більше не здавалося мені вантажним шатлом. Радше — потужним винищувачем. Ірма відстала зовсім трохи, залишивши позаду дощ зі смертожуків. Я спіймав себе на думці, що хочу якнайдовше почуватися так, як зараз.

Треба було стрибнути на сім з половиною метрів. Ніяких «близько» або «приблизно» — я зовсім чітко бачив, що від «вікна» і до гілки, за яку я повинен ухопитися рукою, сім метрів і п’ятдесят один сантиметр. Навіть п’ятдесят один із гаком, але це вже неважливо. Два останні кроки я зробив трохи коротшими, щоб відштовхнутися правою ногою, безпомилково обравши кут стрибка. Вітер обдував лице. У серці солодкою знемогою лоскотало відчуття волі. Я зібрався схопитися за гілку правою рукою, ані трохи не остерігаючись, що вона мене підведе. Суха шорстка кора ляснула по долоні. Стиснув пальці лише трохи сильніше, ніж потрібно, щоб компенсувати недостатню чутливість. Інерція розвернула тіло, лясь — і ліва теж схопила свою гілку. Боже, яке блаженство! Я легко вперся ногами у виступ стовбура. Ірма стрибнула слабше, тому приземлилася на два метри нижче і, схоже, вдарилася, налетівши грудьми на стовбур. Вона вживала пилок з пів години тому (у голові відразу промайнуло уточнення — двадцять сім хвилин тому), отже, за цей час ефект істотно слабшає.

— Униз! — крикнула Ірма. — Смертожуки теж стрибнуть!

За хвилину приголомшливих стрибків з гілки на гілку я легко приземлився на землю. Десь угорі низкою чорних цяток стрибали на це ж дерево смертожуки. Як перелякані індики. Утім, вони спритно чіплялися за стовбур пазурами й одразу бігли вниз. Спіймав себе на думці, що зовсім не боюся.

Спустилася Ірма. Ми рвонули по широкій вулиці занедбаного інопланетного міста. Під ногами миготіло торішнє листя, ми запаморочливо стрибали через нагромадження чогось старого й рукотворного — може, навіть механізмів, — і мене сповнювали захват і легкість. Відчуття власної сили. Ми легко відірвалися від смертожуків й дозволили собі просто йти.

За якийсь час Ірма впевнено повернула за ріг, я — слідом… І ми обоє вражено завмерли. Захват і легкість витиснуло моторошне видовище, що постало перед нами.

Це був, напевно, проспект — широкий прохід між височенними будинками. Залита полуденним сонцем урбаністична ущелина. І це було поле бою — досить одного погляду, щоб зрозуміти. Поле останньої битви. Законсервована часом смертна година цілої цивілізації. Легко вгадувалися трупи, навіть засипані пилом і зів’ялим листям. Їх було багато. Величезні, вище двох метрів, знівечені, сховані за барикадами з вигадливих машин господарі цього міста, а колись і всієї планети. Я присів біля одного з тіл, уважно розглядаючи висохлу мумію. Шестеро очей, широкі груди. На торс і плечі надіте щось схоже на броню.

— Хто міг знищити цілу цивілізацію! — вирвалося в мене, і цієї секунди я, звісно ж, думав про наш крихітний табір за стіною Контуру.

— Питання неправильне, — понуро озвалася Ірма. — Правильно: «Якого хріна туди, де хтось знищив цивілізацію, привезли понад п’ять сотень сімей із дітьми»!

— Може, вони просто воювали одне з одним? Поки не перебили всіх…

— Це перше, про що ми подумали, коли знайшли це місто. Але ні. Те, що їх убило, — досі тут. І, повір мені, воно цікавиться й нами теж.

Я витріщився на Ірму. І річ не тільки в останній фразі, ні. Річ саме в цій її частині: «…перше, що ми подумали, коли знайшли місто». Я подивився на Ірмин браслет дезертира, на неї саму, на вулицю, що стала полем бою… А потім нарешті сказав:

— Ти вже була тут. І ми не просто оглядаємо мертве місто, так? Ти кудись мене ведеш?

Ірма мовчки кивнула й уважно подивилася на мене, довго і пронизливо.

— Зв’яжися з нашими. Скажи, розірвалася гусениця. До вечора відремонтуємо й заночуємо, а вранці — назад.

— Так у тебе, виявляється, усе продумано… І куди ж ми йдемо?

— Уже недалеко — сам побачиш. Якщо пощастить, там буде заряджений акумулятор. А то й цілий транспортер.

І пішла вздовж вулиці. Не скажу, що мені не хотілося дізнатися все негайно, та якщо вона й справді кудись веде, варто потерпіти… Щось гучно дзвякнуло попереду. Я мимоволі здригнувся й поклав руку на кобуру. Із задоволенням відзначив, що відчуваю пальцями тверді ребра кнопки-фіксатора. Ірма схилилася над опалим листям й витягла щось прямокутне й пласке. Постукала ним об металевий бік ушкодженої бойової машини на узбіччі, і знахідка відгукнулася бляшаним брязкотом.

— Можеш подивитися, — Ірма простягнула прямокутник мені.

Це була табличка. Стара, судячи з облізлої фарби, покручена металопластикова табличка з написом англійською: «ПІВНІЧНИЙ НАПРЯМОК — 0,5 км». І стрілка.

Ми повернули (саме на північ, наскільки я зміг зорієнтуватись) і вже за рогом наступної вулиці побачили паркан. Високий, сітчастий, лише де‑не-де ушкоджений іржею й абсолютно земний, зі спіраллю Бруно по горі. Ні плющ, ні інші рослини до огорожі навіть не підступалися — уздовж опор стрункими шеренгами вишикувалися численні ізолятори. І, судячи з ледь чутного гулу, сонячні батареї досі працювали, хоч сам комплекс мав занедбаний вигляд. Сірі моноліти корпусів, що причаїлися під інопланетними естакадами, були густо засипані сухими гілками й листям. Скрізь, де було можливо, проросли всюдисущі кущі.

Біла табличка з вицвілим від часу написом повідомляла:

«Урядова Агенція Космічних Досліджень

ОБ’ЄКТ № 00»

27

— Отже, ти мені збрехала? — я дивився на Ірму впритул, щоб не пропустити ані найменшого поруху її очей.

Вона спокійно і якось утомлено знизала плечима:

— По суті, ні.

— Ні?!

— Ми хотіли дізнатися, що сталося з капралом. Усі відповіді — тут.

— Але ти знала про місто! А вдавала, що вперше бачиш! — усередині мене немов закипав величезний чайник, і окремі пухирці злості вже піднімалися до поверхні, заважаючи говорити.

— Невже?

— Ірмо!

— Не кричи, — огризнулася вона. — Я не вдавала! Це ти стояв із відкритим ротом, і тобі здалося, що я така ж ошелешена.

— Тільки ось Окамура сюди не їздив! І ніяких даних трекінгу не стирав! Адже так?

— Тиждень тому ми поїхали сюди вдвох. Уночі. Пам’ятаєш, коли впіймали рибоящера? Нам добряче підфартило зі зразками, і ніхто б у житті не запідозрив, що то був не просто рейд… Але він злякався, коли я протаранила огорожу забороненої зони. Довелося повернутися. Я стерла дані трекінгу. Усе майже, як я й казала.

— Майже? Майже, як ти казала?! — тепер я й справді кричав.

— Вибач.

В її голосі не було й натяку на вибачення. Так ніби наступила на ногу незнайомцеві в юрбі, де всі й так одне в одного на головах, і суто для проформи кинула через плече: «Вибачте!». Від такої образливої байдужості мій внутрішній чайник моментально закипів. Я міг би багато чого їй сказати, але всі думки обернулися на клуби чистої безглуздої люті. Таку не можна змалювати словами, а тільки виявити дією. І я оскаженіло буцнув електричний паркан. Між вічками сітки з тріскотом проскочив каскад іскор.

— Обережно, — спокійно мовила Ірма.

— Та йди ти!

Це єдине, що я зміг сформулювати тієї секунди, й пішов уздовж огорожі. Спиною відчував її погляд, але хотів, щоб вона сама наздогнала мене й спробувала якось усе пояснити. Або, навпаки, почала доводити,