Читати книгу - "Пісня Соломона"

Втім, ні. Я ж забула. Ти цього не зробиш, бо вони не вміють читати. Довелося б принести такий подаруночок додому, дочекатися неділі й попрохати пастора, щоб прочитав це послання. Звичайно, почувши, що там написано, така жінка не втямить цих слів. Та це дрібниця. Побачить намальовані квіточки, завитки над літерами — й ощасливиться. Дарма що це буде найсміховинніший, найбанальніший, найстандартніший клапоть паперу з дешевої крамнички. Така жінка не розпізнає посередности, навіть якщо цю посередність тицьнути просто в її вгодовану пику. Засміється, поплескає себе по товстих стегнах і відразу ж заведе тебе до себе на кухню. Просто на сніданок. Однак ти не витрачатимешся на п’ятнадцятицентову листівку, хай там яка вона тупа й банальна. Нема потреби, адже це дорослі жінки. За ними не треба упадати. Досить буде підійти і сказати: «Гей, ти, ходімо ввечері до мене?». Правда? Хіба не так? Хіба ні?! — мало не кричала Корінтіанс. — А таки ні! Тобі закортіло дами. Когось такого, що знає, як сидіти, одягатися й користуватися ножем та виделкою. Але між дамою та просто жінкою є різниця. Знаю, що ти усвідомлюєш, хто я.

Портер під’їхав до тротуару. Не заглушуючи двигуна, перехилився через її коліна й відчинив двері. Корінтіанс вийшла і спробувала якнайгучніше грюкнути ними, але не вдалося: надто вже заржавіли завіси позиченого «Олдсмобайла». Довелося задовольнитися самим жестом.

Дійшовши до дванадцятого номера на Нелікарській вулиці, вона затряслася й не могла нічого вдіяти. Несподівано трясця минулася, Корінтіанс застигла, наче заморожена, на східцях. За якусь мить крутнулася на підборі й побігла назад, де Портер зупинив авто. Ступивши на східцях свого дому, вона відчула, як розпливається, тане її зрілість і дорослість перед купою червоних оксамитових клаптиків на круглому дубовому столі. Автомашина й досі стояла на місці, почмихував двигун. Корінтіанс кинулася до неї прудкіше, ніж будь-коли в житті. Прудкіше, ніж п’ятилітньою дівчинкою бігала по травичці на острові Гоноре, коли сім’я вибиралася туди на вихідні. Навіть прудкіше, ніж тоді, коли стрімголов помчала долу сходами, вперше побачивши, що зробила хвороба з дідом.

Корінтіанс схопила ручку дверей. Були замкнені. Портер сидів у тій самій позі, як тоді, коли вона спробувала торохнути дверима. Схилившись, Корінтіанс постукала у вікно. Він не поворухнувся. Постукала гучніше, не зважаючи, що хтось може її побачити під сірим буком, одразу за рогом батьківського будинку. Почувалася немов уві сні. Ніби була тут і не тут, ніби мала щось під рукою, та годі було його досягти.

Корінтіанс Дед, дочка Мейкона, заможного власника нерухомости, й елегантної Рут, внучка шанованого чудового лікаря Фостера, що другий у місті придбав двокінну карету. Жінка, за якою оглядалися мужчини на всіх палубах корабля «Квін Мері». На неї облизувалися французи в Парижі. Корінтіанс Дед, яка всі ці роки жила цнотливо (гаразд, майже всі й майже цнотливо), тепер грюкала у вікно автомобіля, де сидів простий робітник депо. Була ладна грюкати хоч до кінця днів, аби тільки спекатися цього оксамиту. Червоного оксамиту, що літав понад снігом того дня, коли вона з Ліною та з їхньою матір’ю йшли повз шпиталь до крамниці. Мати була вагітна — довідавшись про це, Корінтіанс дуже соромилася. Нічого іншого не думала, крім того, як будуть насміхатися з неї подруги, взнавши, що її мати завагітніла. Дівчинці полегшало, коли виявилося, що ще зарано, щоб вагітність було видно. Однак у лютому мама була вже близька до пологів й мусила виходити на прогулянки. Помалу йшли по снігу, обминаючи слизькі заледенілі місця. Проходячи повз лікарню «Милосердя», вони побачили юрбу, що стежила за чоловіком на даху. Корінтіанс помітила його раніше, ніж мама. Глянувши вгору, Рут оторопіла, впустила кошик і порозсипала трояндові пелюстки. Дочки підбирали їх, витирали сніг із тканини об свої пальтечка й час від часу зиркали на чоловіка з блакитними крилами на лікарняному даху. Сестри сміялися, збираючи пелюстки, поглядаючи на чоловіка, сміялися зо страху, збентеження й легковажности. Все змішалося докупи — червоний оксамит, крики й людина, що розбилася на хіднику. Корінтіанс виразно бачила тіло. На її подив, крови не було. Червінь палахкотіла лише в її руках і в кошику. Мати стогнала дедалі гучніше. Здавалося, вона ось-ось зомліє й упаде. Нарешті принесли ноші, щоб покласти на них трупа, який нагадував поламану ляльку, тим більше схожого на ляльку, що не було крови. Прикотили також візок і відразу повезли маму до пологової палати.

Корінтіанс і далі виготовляла троянди, але ненавиділа цю тупу роботу й вигадувала перед Ліною всілякі відмовки, аби тільки ухилитися. Троянди нагадували смерть. Спершу смерть чоловіка з блакитними крилами, а тепер уже й самої Корінтіанс. Якщо Портер не поверне голови й не нахилиться до дверей, щоб відчинити, то, здавалося, Корінтіанс помре на місці. Стукала аж до болю кісточок, щоб привернути увагу цього живого тіла за склом. Була б розбила скло, скалічила кулак, аби тільки доторкнутися до цього тіла, відчути його тепло — і в такий один-єдиний спосіб вберегтися від тліючої смерти штучних рож.

Він не рухався. Зо страху, що Портер перемкне передачу й від’їде, покинувши Корінтіанс саму, вона забралася на крило автомобіля й лягла на капот. Не дивилася на Генрі у шибку. Просто лежала долілиць, розкинувши руки, вхопившись пальцями за метал. Ні про що не думала. Хіба про те, як втриматися, щоб не зірватися. Навіть якщо він гнатиме півтораста кілометрів за годину, все одно втримаюся. Притискаючись до капота, вона міцно зімкнула повіки й не зауважила, що двері відчинилися й зачинилися, не почула Портерових кроків до передка автомашини. Скрикнула була, коли він поклав руку на її плечі й легко потягнув до себе, в обійми. Заніс її до дверей машини, поставив на ноги й допоміг їй сісти. В машині він притулив голову Корінтіанс до свого плеча, почекав, доки стихне її тихий плач, вийшов і підняв гаманець, який вона впустила на хідник. Тоді поїхав на П’ятнадцяту вулицю, три, до будинку, що належав Мейконові Деду, де жило шістнадцять квартирантів, де було віконце мансарди. В цьому самому віконці цей самий Генрі Портер кричав, ридав, вимахував рушницею і мочився на голови жінкам на подвір’ї.

Наближалася північ. Стояла духота. Дратувала б людей, якби в повітрі не відчувався солодкий запах, схожий на імбирний. Корінтіанс і Генрі ввійшли в передсінок за вхідними дверима. Зі шпарини з-під кухонних дверей падала смужка світла. Там різалися в карти. Іншої познаки, що тут хтось живе, не було.

Корінтіанс бачила тільки ліжко — металеве, помальоване на білий лікарняний