Читати книгу - "Справа Сивого"

як тільки не називали її прихильники, яких, до слова, було рівно стільки ж, скільки й мешканців міста. Співачка злегка вклонилася, і всі зааплодували, намагаючись таким чином висловити своє захоплення.

— Дякую, — Малютина скромно усміхнулася. — Вважатиму це за аванс.

— То ви нам сьогодні заспіваєте? — одразу підскочив до неї господар будинку.

Співачка розвела руками:

— А хіба вам можливо відмовити?

Від чоловічої компанії швидко відокремився кобзар Богуславський і, випередивши решту шанувальників, узяв зірку в облогу, гаряче переконуючи у чомусь. Малютіна спочатку здивовано зводила брови, але врешті пішла разом із наполегливим кобзарем у внутрішні покої.

— Це крадіжка! — обурився директор Комерційного училища Синявський. — Привласнення суспільних цінностей!

— Музиканти завжди домовляться, — засміявся Микола Вороний.

Тим часом до компанії приєдналися вчитель Євген Вировий та давній приятель Яворницького історик Яків Новицький.

Темпераментний Стасюк волів продовження дискусії і схопив за рукав господаря:

— Володимире Миколайовичу, от скажіть нам як підприємець, чи готові нині українці до автономії? В економічному смислі.

Хрінников зіщулив очі, він не любив поспішати з висновками.

— Ви знаєте, я вам краще розкажу, як готуються до автономії не українці, а євреї.

— Євреї готуються до автономії? — не повірив учитель Вировий. — Щось я не чув про таке.

— Ну звісно, не чули, — кивнув Хрінников. — Бо це відбувається не тут, а в Палестині. Чи знаєте ви, що тільки з Катеринославщини туди поїхали вже сотні молодих євреїв?

— Навіщо? — поцікавився Мазепа.

Антін Синявський за вчительською звичкою пояснив:

— Ізраїль — прабатьківщина євреїв.

— Вони називають її Ерец-Ісраель, Земля Ізраїльська, — уточнив Хрінников. — Років із десять тому я мав справи з Менахемом Усишкіним, одним з очільників громади. І від нього довідався прецікаві речі. Євреї, виявляється, планують відродити свою державу саме через економічну самостійність. Тому купують землі в Палестині, переселяють туди молодих євреїв з України. І навіть називають їх солдатами єврейського народу. Ви чуєте? Солдатами!

— А як на це дивляться турки з арабами? — поцікавився Дорошенко.

— Туркам зараз не до того, вони зайняті Балканами. Ну а араби добре дивляться, бо ґрунти в них насправді погані, пустеля, а євреї за неї платять гроші. І потім ралом та лопатою облаштовують собі Землю обітовану.

— Цікаво! — похитав головою Мазепа.

— До речі, самому Усишкіну від євреїв за це добре перепадає. Одні його критики вважають, що єврейське питання потребує передусім політичного вирішення. Інші — що порушуються завіти старців. Словом, все як у нас, українців.

При цих словах усі засміялися. А ентузіаст української мови Новицький перечекав веселощі і додав:

— Крім того, Усишкін активно відновлює стару єврейську мову. І це, я вам скажу, теж практичний аспект. Бо без мови не може бути самостійності — ані економічної, ані політичної.

— Але без національних органів влади, міжнародного визнання усі ці поселення так і залишаться просто поселеннями, — заперечив Дорошенко. — Навіть якщо всі і справді вивчать іврит.

Яворницький з посмішкою спостерігав за дискусією, переводячи погляд з одного сперечальника на іншого.

— Але якщо не буде поселень, то звідки візьмуться національні органи влади і міжнародне визнання? — суперечка врешті зачепила Мазепу. — Саме тому я вважаю, що український кооперативний рух сьогодні — це, точно як і ті поселення. Це — фундамент політичного майбутнього. І будується він ралом та лопатою.

— Український селянин темний! Подивіться! Навіть ті, що перебралися у місто і змінили свитку на піджак, залишилися темними, — Дорошенко вперто гнув своє.

— Що значить темними? А Романченко?! — Синявський вказав на сухотну фігуру поета, який міряв кроки поперек вітальні, заклавши руки до кишень і шепочучи щось під носа.

Усі засміялися, а новоприбулому Мазепі Синявський пояснив:

— Шановний Трохим Миколайович називає себе єдиним в Україні поетом-робітником.

— Отож-таки! — Дорошенко махнув рукою, немовби заганяючи цвях у дошку. — Єдиний! Тут у нас кожен єдиний. Коли ми збираємося на такі от посиденьки, український Катеринослав стає безлюдним. І не дай Боже, колись прийде поліція, вона накриє тут всю українську інтелігенцію до одного!

— Що ви говорите! — усі зашикали і замахали на нього руками.

— Ви недооцінюєте сили мас! — вигукнув Стасюк.

— Масам потрібен поводир, — парирував Дорошенко.

Суперечка починала походити на дуель. Яворницький прокашлявся.

— Я вам так скажу, — він пригладив сиві вуса. — За своє життя мені випало всяке. І підйоми були, і падіння, і затискали мене в куток, і відпускали. Але ніколи не було так, щоб поруч не знайшлося доброго, освіченого, щирого українця. Вони, як квіти, чи радше як гриби — поки сухо, не видно, а тільки дощик піде, одразу лізуть з-під листя, з-під гілля — наче й не знав, що він поруч, а диви!

— Що я вам казав! — переможно заявив Стасюк. — Вузьке коло — це ще не означає, що воно погане. І присягаюся, що поміж тут присутніх у разі потреби знайдеться кілька міністрів майбутнього українського уряду, а може, навіть і прем’єр-міністр.

— Прем’єр-міністр? — засміявся Мазепа. — Це ви вже загнули!

— Таки загнули, — підтакнув Дорошенко. — До речі, ваша остання стаття, пане Мазепо, мені дуже сподобалася.

— Яка стаття? — підвів брови Мазепа.

— У «Дніпрових хвилях», — історик видобув з кишені номер журналу, розгорнув і продемонстрував гостю.

— Якби не сподобалася, ви б не надрукували, — засміявся Стасюк. — Якщо я правильно розумію суть роботи головного редактора.

— І саме на цьому ґрунтується мій скепсис. Я читаю усі матеріали, які надходять до редакції, і можу оцінити потенціал дописувачів.

— От тобі й нате! — Яворницький розвів руками. — У журналі вийшов «Трьомсин-богатир» Манжури. Стаття шановного Ісака Прохоровича, — він вказав на Мазепу. — Мої вірші надруковані. І тут виявляється, що пана редактора не влаштовує наш потенціал.

— Я не так сказав, — почервонів Дорошенко. — Я мав на увазі...

Втім, його слова потонули у хвилі сміху.

Тим часом господар будинку, який сьогодні встигав скрізь, вийшов на середину кімнати і прокашлявся, щоб звернути на себе увагу.

— Шановне товариство! Сталося диво! Наша прекрасна і геніальна землячка Зінаїда Малютина погодилася заспівати для нас із вами! Привітаймо ж її.

Усі зааплодували. Чоловіки притьмом взялися розставляти стільці. Жінки поспішили зайняти місця в імпровізованій глядацькій залі.

Співачка з’явилася з бічних дверей у супроводі Богуславського, який