Читати книгу - "Називай мене Мері..."

й розміщенням зграйки дівчат, були костюми й пальта. Виглядала група представницьки солідно. Зі свого місця Кобзар не міг роздивитися, чи були в «яструбів» краватки. Та якби були, це б не здивувало.

Порахував, кого побачив.

Частина дівчат могла вже сидіти всередині. Проте все одно їх навряд було більше, ніж десять. Біля автобуса курили шестеро. Поруч, окремо від їхнього гурту, товклися бійці. Їх налічив четверо, та це без водія. Напевне, в кожного є зброя. Цікаво, як перевезуть її через кордон. Та враз осяяло: хто сказав, що саме ці охоронці супроводжуватимуть дівчат до кінцевого пункту? Передадуть біля кордону з рук ув руки. Пересадять на інший транспорт. Повезуть через Польщу або Словаччину, там чекатимуть місцеві охоронці, теж озброєні.

Тільки тепер почав осягати масштаби проекту.

Тим часом з офісу швидко вийшов чоловік у костюмі, але чомусь без пальта чи куртки. Однією рукою притискав до вуха трубку, другою замахав у повітрі, мовби заганяючи на місце курей. «Яструби» миттю гуртувалися, до Кобзаря долинули короткі й нерозбірливі наказові вигуки. Дівчата дружно покинули палити, заквапилися в автобус. Останніх охоронці підштовхували, потім завантажилися самі. Їхній старший заскочив останнім, хряснув дверцятами. Трохи здавши назад й розвернувшись, бус виїхав з двору.

Пропустивши його, Олег рушив слідом.

Об’єкт прикметний, не загубиться.

Важливіше тепер, аби його не засікли. Та в «яструбів» почалася паніка. Не сильна, але відчутна. Інакше б вони не отримали команду вломитися до Віри Холод й не форсували черговий етап операції, яка мала б реалізуватися пізніше. Врахувавши це, Кобзар припустив: противник надто стурбований, перейнятий собою та власними проблемами. Пильність у подібних випадках зазвичай притупляється.

Тільки б не помилитися у висновках.

Автобус «яструбів» впевнено їхав вечірнім Києвом, не шукаючи коротших шляхів, тримаючись великих транспортних артерій і курсу на Хрещатик. Олега маршрут влаштовував, бо трафік дозволяв загубитися серед собі подібних. З іншого боку, була небезпека застрягнути в заторах, і спроба прорватися вперед могла викрити стеження. Втім, поки все йшло як годиться. Розкрутившись біля Бессарабки, бус вирулив на бульвар Шевченка, дотягнув неквапом до площі Перемоги, далі вже наддав уздовж проспекту.

До цього моменту Кобзар ще міркував, куди «яструби» могли податися. Аж тепер сумніви зникли — прямують на Житомирську трасу. Звідти в західному напрямку відкривається шлях тільки на Польщу. Хоч теоретично вони мали змогу взяти в бік білоруського кордону, таке припущення виглядало чисто географічним.

Отже, транзит таки через польську територію.

Якщо роботу дівчатам взагалі не знайшли у самій Польщі.

Вкотре за останні дні, минаючи парк Політеху, раптом занервував. Спогади про стрілянину ні до чого. До Кобзаря враз дійшло: виїхавши на пряму, рівну, гарну трасу, «яструби» притоплять швидше, переслідувати й триматися непоміченим стане важче, мають всі можливості відірватися далеко і всі розрахунки затримати бус можна спускати в унітаз. Скреготнувши зубами, Олег витяг телефон.

Спершу Віра.

— Що у вас?

— Здобула смертний вирок, — її голос звучав спокійно. — Спосіб страти обіцяли обрати потім, як усе скінчиться. Розстріляють, повісять, чи повісять після розстрілу, чи розстріляють труп. Я нагадала про побиття камінням...

— Віро, не до жартів.

— Так і я не жартую. Навіть якщо ми з вами праві, начальство так чи інак приб’є.

— Переможців не судять.

— Дорослий, а наївний. Судять лише переможців. Закон природи, Лилику.

— А серйозно?

Білий автобус тримався на відстані чотирьох машин.

— Мені потрібно ще трошки часу. Розбори польотів, як ви почули, потім. Де ви є?

— Рулимо по Житомирській. Проїхали ось Дачну.

— Хоч би не вирвалися за межі Київської області.

— Знаю. Зараз придумаю щось. На зв’язку.

Тепер — ще дзвінок.

Виклик пішов. Відповіли не відразу, але нарешті почув обережне:

— Алло.

— Еліс, сиди і слухай, — говорив чітко, короткими фразами. — Сьогодні я не жартував. З тобою можуть зробити те саме, що з Мері. Не тепер, так пізніше. Рано чи пізно вирахують, що ти знаєш більше, ніж треба. Якщо зрозуміла і хочеш жити, придумай щось просто зараз. Ну, наприклад, тобі подружка дзвонить...

— Ксюх, я не вдома, — стримано, тихо, але впевнено, буденно, звично. — Поки зайнята. Пізніше наберу.

— Молодець. Тепер увага.

— Давайте, Ксюх, без мене сьогодні. Тут у мене справи.

— Посидь трохи і скажи, що живіт болить. Не встигла в туалет, захитало, придумай щось. Ви повинні зупинитися біля найближчої заправки. Поруч тут нічого нема, але далі — Стоянка, щось інше буде. Не важливо. Головне — зупинка.

— Ой, ладно. Я тут не сама. Не можу більше говорити. Цьом-цьом!

— Еліс, все дуже серйозно. Зроби, як сказав. Від цього твоє життя залежить.

Блефував. Лякав. Навмисне нагнітав.

Тільки ж інакше — ніяк.

У голові крутилося: злякається, але не на його користь. Принишкне, вимкне телефон, мовчки їхатиме, куди везуть, навіть не писне. Доведеться починати відкриту погоню, і в що вона переросте — не знає ніхто.

Якийсь час Кобзар їхав із цією думкою.

Вже зневірився, вирішив набрати Еліс ще раз, аби переконатися — найгірше виправдалося, вона таки вирубала трубку.

Аж враз білий автобус перестроївся з другого ряду в перший.

Невдовзі попереду замаячили вогні заправки.

Бус узяв праворуч, заїхав на майданчик для парковки.

Олег завернув туди ж, зупинився трошки далі. Побачив, як із білого черева вистрибнув старший «яструб», за ним — ще двоє, і потім — висока дівчина в джинсах, червоній короткій куртці з каптуром. Старший гримнув на неї, вона огризнулася, підтюпцем побігла до будівлі, зникла всередині. За нею подалися ще троє дівчат, решта разом із охоронцями закурила поруч із бусом.

Не зводячи з них очей, Кобзар знову набрав Віру.

— Вони зупинилися.

— Де?

Олег назвав орієнтир. Почув — вона повторила його слова комусь поруч.

— Довго там пробудуть?

— Навряд.

— Команда вже пішла. Висунеться до вас той, хто ближче. Решта кавалерії підтягнеться. Тільки, Лилику...

— Знаю. Часу нема.

— Півгодини, Кобзарю. Хай сорок хвилин, але це максимум.

— Ясно. Протримаюся.

— Що? Не почула.

— Все ви почули, Віро. Триматиму рубіж до останнього.

Відбій.

Останній дзвінок.

— Чого ще треба! — Еліс не приховувала паніки, значить, поруч поки нема чужих вух.

— Ти все правильно зробила, дівчинко. Заспокойся. Хай би що почалося зараз, — нікуди не лізь. Падай на підлогу, де стоїш і лежи. Інші дівчата хай так само чинять.

— Пішов ти...

Не дослухав, куди.

Відбій.

Телефон поклав поруч на сидіння. Витягнув пістолет, перевірив