Читати книгу - "Таємничий острів"

— Чи не правда, містере Спілет, просто не віриться, що люди, які пережили аварію корабля, якщо вони справді висадилися на нашому острові, досі не побували поблизу Гранітного палацу?

— так, просто дивно, якщо вони ще тут, — відповів журналіст, — але нітрохи не дивно, якщо їх уже немає.

— Виходить, ви думаєте, що вони вже покинули острів? — запитав Герберт.

— Можливо, друже. Ми б знайшли людей, якби вони жили на острові.

— Але оскільки їм вдалося звідси вибратися, — зауважив юнак, — виходить, вони не зазнали катастрофи?

— Чому ж, Герберте? Я назвав би їх, мабуть, тими, хто пережив тимчасову аварію корабля. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли ураган стих, вони знову вийшли в море.

— Мені здається, — продовжував Герберт, — що містер Сміт не тільки не хоче, але навіть побоюється зустріти людей на нашім острові.

— Що правда, то правда, — відповів журналіст, — він вважає, що в тутешніх водах можуть плавати одні малайські пірати, а ці добродії — справжні лиходії, їх потрібно остерігатися.

— Але ж не виключена можливість, — зазначив Герберт, — що ми знайдемо на острові сліди перебування людей, і тоді остаточно все зрозуміємо, чи не правда, містере Спілет?

— Не заперечую, друже, — покинутий табір, потухле багаття можуть навести нас на слід. Ми й будемо шукати, робити розвідку.

так, розмовляючи, мисливці зайшли в ту частину лісу, де протікала ріка Віддяки і росли дивовижно красиві дерева. Були тут і велетні — прекрасні хвойні дерева заввишки майже двісті футів: жителі Нової Зеландії називають їх «каурі».

— Знаєте, що мені спало на думку, містере Спілет? — сказав Герберт. — А чи не видертися на верхівку якого-небудь каурі, — звідти мені вдасться оглянути досить великий простір.

— Думка слушна, — відповів журналіст, — але чи доберешся ти до верхівки такого велетня?

— А я спробую.

Спритний і моторний юнак виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було дуже зручно, і за кілька хвилин опинився на верхівці каурі, що височіла над цілим морем зелених округлих вершин.

Погляду юнака відкрилася вся південна окраїна острова, від мису Пазура на південному сході до Зміїного мису на південному заході. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла обрій.

Зі свого спостережного пункту Герберт бачив частину острова, ще невідому колоністам; можливо, там і перебували люди, про присутність яких колоністи підозрювали.

Юнак з найбільшою увагою почав оглядати море. Але ні на обрії, ні поблизу острова не біліло жодного вітрила; правда, лісовий масив ховав узбережжя, хвилі, можливо, й викинули на берег яке-небудь судно, особливо якщо воно втратило рангоут,[20] але Герберт просто його не бачив. Він нічого не міг роздивитися й у хащі лісів Далекого Заходу. Ліси розкинулися килимом, непроникним для погляду, і тяглися на багато квадратних миль без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було простежити за руслом річки і побачити те місце в горах, звідки вона витікала. Можливо, й інші річки бігли на захід, втім, стверджувати це було важко.

Герберту не вдалося знайти й ознаки табору, але він чекав, чи не з’явиться димок, що свідчить про присутність людини? Повітря було таке чисте, що юнак помітив би на тлі неба навіть тоненький струмок диму.

Раптом Герберту здалося, що він бачить легкий димок на заході; він вдивився пильніше і зрозумів, що помилився. А дивився він зірко, і зір у нього був чудовий… Ні, нічого, анічогісінько не було видно.

Герберт зліз з дерева, і обидва мисливці повернулися до Гранітного палацу. Вислухавши розповідь юнака, Сайрес Сміт похитав головою і замислився. Та й що скажеш, якщо вони не дослідили острів ґрунтовно.

Через день — 28 жовтня — відбулася ще одна подія, якій ніхто так і не знайшов пояснення.

Герберт і Наб блукали піщаним берегом за дві милі від Гранітного палацу і наштовхнулися на черепаху; екземпляр був чудовий — справжня морська черепаха з панциром у красивих зелених переливах.

Герберт помітив черепаху, коли вона пробиралася між скелями до моря.

— Сюди, Набе, сюди! — крикнув він.

Наб підбіг до юнака.

— Гарна черепаха! — вигукнув він. — Але як її віднесеш?

— Та дуже просто, Набе, — відповів Герберт. — Перевернімо черепаху на спину, вона від нас не втече. Візьми ціпок і роби, як я…

Черепаха, зачувши небезпеку, увібрала голову і лапи; вона лежала нерухомо під захистом свого панцира, немов кам’яна.

Тоді Герберт і Наб підсунули палицю під черепаху і загальними зусиллями, хоч і не відразу, перевернули тварину на спину. Довжиною черепаха була три фути і, мабуть, важила чотириста фунтів, не менше.

— Чудово! — вигукнув Наб. — От зрадіє друзяка Пенкроф!

І справді, чому ж Пенкрофу не зрадіти, — адже м’ясо черепах, що харчуються водоростями, прекрасне. У цю мить з-під панцира з’явилася маленька приплющена голівка, яка розширювалася до шиї, із сильно позначеними западинами на скронях.

— Що ж робити з нашою здобиччю? — запитав Наб. — Адже ми не допхаємо її до Гранітного палацу.

— Залишимо черепаху тут, вона не перевернеться, — відповів Герберт, — і повернімося по неї з візком. — Вирішено!

Для більшої надійності, хоч Наб і вважав це зайвим, Герберт придавив тварину великими каменями. Потім наші мисливці повернулися додому піщаним берегом, що широко оголився під час відливу. Герберту хотілося зробити Пенкрофу сюрприз, і він нічого не сказав про «чудовий екземпляр» тварини із загону Морських черепах, що чекав їх на піску; за дві години, прихопивши візок, вони з Набом повернулися туди, де лежала черепаха.

Але «чудового екземпляра» не знайшли.

Наб і Герберт перезирнулися, почали роззиратися на всі боки. так, вони прийшли на те саме місце, де залишили черепаху. Юнак навіть розшукав камені, якими її придавив, — отже, він не помилився.

— От так штука! — вигукнув Наб. — Виходить, що черепахи перевертаються?

— Очевидно, — відповів Герберт; він нічого не міг зрозуміти й уважно розглядав камені, розкидані на піску.

— І засмутиться ж Пенкроф!

«А містер Сміт навряд чи зможе пояснити зникнення черепахи!» — подумав Герберт.

— Що ж, ми нікому нічого не скажемо, — вирішив Наб, якому хотілося приховати цей неприємний випадок.

— Навпаки, Набе, потрібно про все розповісти, — заперечив Герберт.

І обоє, прихопивши візок, який даремно притягли, вирушили до Гранітного палацу.

Коли вони прийшли на те місце, де інженер і моряк майстрували човен, Герберт розповів про все, що відбулося.

— Ну й роззяви! — обурився моряк. — Упустити черепаху! Півсотні супів пропало, не менше!

— Але ми не винні, Пенкрофе, — заперечив Наб, — черепаха втекла — це точно, але ж сказано тобі, що ми її перевернули!

— Виходить, погано перевернули! — зіронізував обурений