Читати книгу - "В’язень Неба"

щоб дотерпіти й прийти сюди.

– Перші двері наліво. Щоб зілляти воду, смикай два рази, з першого ніколи не працює.

Доки Фермін ходив до вітру, Ісаак налив йому філіжанку кави, що парувала, чекаючи на його повернення.

– Доне Ісааку, у мене є кілька запитань, які я хотів би вам поставити.

– Ферміне, я не думаю… – втрутивсь я.

– Запитуй, запитуй.

– Перше запитання стосується історії цього місця, друге – технічного й архітектурного характеру, а третє загалом є бібліографічним…

Ісаак зайшовся реготом. Я зроду-віку не чув, як він сміється, і тому не знав, чи його сміх був знаком небес, чи віщував неминуче лихо.

– Спершу тобі треба вибрати книгу, яку ти хотів би врятувати, – нагадав сторож.

– Я накинув оком на кілька видань, але, зважаючи на причини сентиментального характеру, дозволив собі вибрати оце.

Він дістав із кишені книжку, оправлену в червону шкіру, із назвою, витисненою золотом, і зображенням черепа, вигравіруваним на титульному аркуші.

– Отакої! «Місто проклятих, книга тринадцята: Дафна і неможливі сходи» Давида Мартіна… – прочитав Ісаак.

– Давній знайомець, – пояснив Фермін.

– Справді? Річ у тому, що були часи, коли він частенько сюди заходив, – промовив Ісаак.

– Мабуть, до війни, – припустив я.

– Та ні, не тільки… опісля також.

Ми з Ферміном перезирнулися. Я подумав, що, може, й справді Ісаак мав рацію, коли казав, що вже застарий для цієї роботи.

– У мене немає наміру суперечити вам, начальнику, але те, що ви кажете, – неможливе, – промовив Фермін.

– Неможливе? Чому це? Поясніть…

– Давид Мартін покинув Іспанію перед війною, – узявся розповідати я. – На початку тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, уже насамкінець боротьби між франкістами й республіканцями, він перетнув знову Піренеї і за кілька днів був затриманий біля містечка Пучсарда. Мартін перебував у в’язниці до тисяча дев’ятсот сорок першого року, на початку якого був страчений.

Ісаак недовірливо позирав на нас.

– Це правда, начальнику, наші джерела заслуговують на довіру, – підтвердив Фермін.

– Я вас запевняю, що Давид Мартін сидів на цьому самому стільці, на якому зараз сидиш ти, Семпере, і ми з ним балакали.

– Ви впевнені, Ісааку?

– Більше, ніж у будь-чому на світі, – відказав сторож. – Я добре запам’ятав нашу зустріч, тому що доти не бачив Мартіна вже кілька років. Він мав геть змарнілий вигляд і здавався хворим.

– А ви не пригадуєте, коли саме він приходив?

– Чудово пригадую. Він приходив останньої ночі тисяча дев’ятсот сорок першого року, новорічної ночі. Це востаннє, коли я його бачив.

Ми з Ферміном узялися підраховувати.

– Отже, те, що той наглядач, Бебо, розповідав Бріансові, – правда. Тої ночі, коли Вальс наказав відвезти Мартіна до закинутого будинку біля парку Ґуель і вбити там… Бебо зізнався, що підслухав, як конвоїри казали, буцімто там щось сталося… буцімто в будинку був ще хтось… Хтось, хто не дав їм убити Мартіна… – припустив я.

Ісаак спантеличено слухав ці розважання.

– Про що це ви говорите? Кому знадобилося вбивати Мартіна?

– Це довга історія, – відказав Фермін. – Із силою-силенною приміток.

– Сподіваюся все ж одного дня її почути…

– Як вам здалося, Ісааку, Мартін був при здоровому глузді? – запитав я.

– Із Мартіном ніколи напевне не скажеш… У цього чоловіка покалічена душа. Коли він зібрався йти, я запропонував провести його до вокзалу, але він сказав, що надворі на нього чекає машина.

– Яка машина?

– «Мерседес-Бенц», не більше й не менше, який належав комусь, кого Мартін називав Хазяїном і хто, очевидно, чекав на нього коло входу. Але коли я вийшов разом із Мартіном, то не побачив ні машини, ні хазяїна, нікого й нічого…

– Не візьміть за образу, начальнику, але наближався Новий рік, і ви з цієї нагоди, мабуть, перебували у святковому настрої. Чи не могло так статися, що ви трішки переборщили з ігристим і столовим вином і, приголомшені надміром колядок і високим вмістом цукру в хіхонській халві, вигадали це все? – запитав Фермін.

– Що стосується ігристого, то я п’ю тільки газовану воду. А найміцніше, що в мене тут є, – це пляшечка з перекисом водню, – відказав Ісаак, який однак не видавався ображеним на Ферміна.

– Прошу вибачення за сумніви. То була чиста формальність.

– Я розумію. Але повірте, Мартін був не менш живий, ніж ви чи я. Хіба що тої ночі до мене завітав привид, у чому я сумніваюся, бо з вуха йому йшла кров, а руки тремтіли, як у лихоманці. І я вже не кажу про те, що цей привид ум’яв весь мій запас цукру.

– А він не пояснив, навіщо навідався до вас після стількох років?

Ісаак кивнув.

– Сказав, що хоче дещо в мене залишити і що, коли зможе, повернеться по свої речі. Або пришле когось…

– І що ж він залишив?

– Пакунок, загорнутий у папір і перев’язаний мотузками. Я не знаю, що всередині.

Я проковтнув клубок, що став мені в горлі, і запитав:

– Він досі у вас?

8

Пакунок, видобутий з надр шафи, лежав на письмовому столі Ісаака. Коли я ледь торкнувся його пальцями, пил, що тонкою плівкою вкривав згорток, здійнявся в повітря хмаринкою порошинок, що замінилися в променях світильника, який тримав Ісаак ліворуч від мене.

Праворуч стояв Фермін, що розклав свій кишеньковий ножик і простягнув мені. Ми всі перезирнулися.

– Ну, будь що буде, – промовив Фермін.

Я підсунув лезо ножика під мотузку, якою був перев’язаний згорток із ганчір’яного паперу, й перерізав її. Потім неймовірно обережно заходився знімати обгортку, аж доки ми не побачили вміст пакунка. Це був рукопис. Сторінки його були засмальцьовані, заляпані кров’ю і воском. На титульному аркуші диявольським почерком було виведено назву:

«Ігри янгола»

Давида Мартіна

– Книжка, яку він писав під час свого ув’язнення в башті, – пробурмотів я. – Мабуть, Бебо зберіг її.

– Під сподом ще щось є, Даніелю… – зауважив Фермін.

З-під стосу рукописних сторінок визирав кутик пергаменту. Смикнувши за нього, я витягнув конверт, запечатаний багряним сургучем із відтиснутою постаттю янгола. На конверті червоним чорнилом було написане одне-єдине слово:

Даніелю

Я відчув, як мені похололи руки. Ісаак, що спостерігав за всім почасти здивовано, почасти ніяково, непомітно відступив до дверей. За ним пішов і Фермін.

– Даніелю, – тихо озвав мене товариш. – Ми тебе лишаємо, щоб ти міг на самоті спокійно розпечатати й прочитати листа…

До мене долинули звуки їхніх неквапливих кроків, що віддалялися, і я навіть розчув розмову моїх друзів, щоправда, тільки початок.

– Слухайте-но, начальнику, серед усіх цих хвилюючих подій я забув згадати, що перш ніж зайти, мимоволі почув, як ви