Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Якщо попаду на фронт, обов’язково дам драла.

Не вгаваючи виловлювати погляди чехів на світову війну, вояка з казарми слово в слово повторив те, що сьогодні чув у Празі: нібито біля Находа[130] чути гармати, і російський цар ось-ось уже буде в Кракові.

Потім розповідали один одному, як збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати дістають сигарети й шоколад. Далі згадали часи старих воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це теж не був мед — воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був в облозі три роки і ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками. Він збирався проректи ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.

Кинувши страшний, нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив вояка і кивнув Швейкові, щоб той ішов з ним до кімнати. Надпоручникові очі метали страшні блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до мордобою.

«Насамперед треба йому пару разів затопити в пику, — думав надпоручник, — потім пущу йому юшку з носа, відірву вуха, а далі — побачимо».

А навпроти нього сяяла щиро і добросердечно пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, ви втратили кицьку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але в сусідній. Такої чемної і гарної ангорської кицьки вже не знайдете.

«Що мені з ним зробити? — майнуло в надпоручниковій голові. — Боже ж ти мій, яка у нього ідіотська міна».

А добросердечні, невинні Швейкові очі зоріли м’яко і ніжно, поєднуючи водночас вираз цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, у порядку і нічого не трапилось, а якщо й трапилось, то це теж у порядку. Адже мусить щось діятися.

Надпоручник Лукаш, як ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це планував спочатку, не вдарив. Замахнувся кулаком перед його носом і заверещав:

— Ви, Швейку, вкрали пса!

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я про жоден такий випадок за останній час не знаю і дозволяю собі завважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я міг його вкрасти? Мені зараз упало в очі, що ви повернулися без собаки — отже, щось трапилося. Це справді, як-то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. Не було ні разу, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.

— Швейку, тварюко, іродове кодло. Заткніть писок. Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки і вмієте прикладами сипати, але я вам кажу — ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові. Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на ввесь світ! То скажіть правду — вкрали ви його чи не вкрали?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я його не крав.

— А ви знали, що це крадений собака?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я знав, що цей собака крадений.

— Господи Боже, Швейку! Я вас застрілю, ви ж худоба, ні, ви тварюка, ви віл! Смердюху ви нещасний. Невже ж ви аж такий ідіот?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, аж такий.

— Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?

— Щоб вас порадувати, пане обер-лейтенант.

І Швейкові очі добродушно й ніжно глянули надпоручникові в обличчя.

Той звалився в крісло і застогнав:

— За що мене Бог скарав такою худобою?

У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, і в нього було таке враження, ніби він не тільки не має сили заїхати Швейкові у вухо, а навіть не може скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка за «Богемією» і «Таґеблаттом» і наказав Швейкові прочитати об’яву полковника про вкраденого пса.

Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці об’яв. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:

— Є воно там, є, пане обер-лейтенант. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце мліє. Та ще й дає нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода — велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. У Коршіржах був один такий на прізвище Божетєх. Він тільки з цього й жив. Бувало вкраде пса, а потім шукає в об’явах, у кого який пес пропав, прочитав — і гайда туди. Одного разу він украв гарного чорного шпіца, а оскільки власник не дав об’яви, він сам ризикнув дати об’яву в газету. На об’яви розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан і заявив, що це його пес, він його, мовляв, загубив, і думав, що вже марно його шукати. Втратив, каже, віру в людську чесність. Але тепер бачить, що все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, щоб нагороджувати чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Милий Божетєх ухопив цього чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. І відтоді зарікся давати об’яви. Ліпше вже пса продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети...

— Ідіть, Швейку, спати, — наказав надпоручник. — Ви здатні теревені розводити аж до ранку, — І теж пішов лягти, а вночі йому наснилося, буцімто Швейк украв коня у спадкоємця престолу, привів йому, Лукашеві, а на параді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти, спадкоємець коня впізнав. Уранці надпоручник почувався, як після нічної гульні, немов його цілу ніч лушпанили по голові. У сні його переслідував жахливий кошмар, і він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбудив його стукіт у двері, у які просунулася добродушна Швейкова пика — він запитував, коли збудити пана надпоручника.

Надпоручник лише застогнав:

— Геть, худобо! Це справжнє жахіття!

Коли надпоручник прокинувся, Швейк приніс йому сніданок і остаточно приголомшив своїм новим запитанням:

— Насмілююсь запитати, чи не хочете ви,