Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?

— Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, — сказав, зітхнувши, надпоручник. — Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого колосального ідіота. Погляньте на себе в дзеркало! Вас не млоїть від вашої придуркуватої фізіономії? Ви — найідіотичніший витвір примхливої природи, який мені доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтесь?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, не подобаюся. Я ж у цьому люстрі маю якусь шпичасту голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека[131] було опукле дзеркало, ото була комедія: хто б не глянув на себе в те дзеркало, його поривало на блювоту. Писок — набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Словом — хвігура. Йшов раз повз нього заступник намісника, поглянув на себе, і зараз же це люстро мусили зняти.

Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість того, щоб займатися Швейком, краще зайнятися кавою з молоком.

Швейк уже товкся на кухні, і до надпоручника Лукаша долинув його спів:

Марширує Греневіль[132]

Шабель дзенькіт звідусіль.

Прашну брану[133] вже минає —

Не одне дівча ридає.

Потім знову з кухні полинув спів:

Ми жовніри, ми завзяті,

Всюди маєм по дівчаті.

Гроші, воші — все готово,

Нам живеться люксусово!

«Тобі, напевно, всюди люксусово, голото», — подумав надпоручник і плюнув.

У двері просунулася Швейкова голова:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, за вами прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець, — І конфіденційно додав: — Це, певно, через ту песятину.

— Я вже чув, — сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому теж доповісти.

Він вимовив це пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.

Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов до канцелярії полковника, той сидів у кріслі, як сова.

— Два роки тому, пане надпоручник, — сказав полковник, — ви бажали перейти в Будейовиці до Дев’яносто першого полку. Ви знаєте, де Будейовиці? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа або щось подібне. Щодо міста, то воно, так би мовити, дуже привабливе і, якщо не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, побудований над водою. Так. А втім, це справи не стосується. Ми там проводили маневри.

Полковник замовк і, дивлячись у каламар, швидко перейшов на іншу тему:

— Цей мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Ану, гляньмо, в каламар влізла муха. Це дивно, що й узимку в каламар падають мухи. Що це за порядок?

«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!», — подумав надпоручник.

Полковник встав і пройшовся кілька разів по канцелярії.

— Я довго думав, пане надпоручник, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитися. От я й пригадав собі, що ви бажали перейти до Дев’яносто першого полку. Головне командування недавно повідомило нам, що в Дев’яносто першому полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Гарантую вам чесним словом: до трьох днів ви будете переведені в Дев’яносто перший полк у Будейовицях, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які... — І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинник і промовив: — Уже пів на одинадцяту. Крайня пора приймати полковий рапорт.

На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли він вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи охотників. Там він сповістив, що найближчими днями відправляється на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці[134].

Повернувшись додому, значуще запитав Швейка:

— Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, маршбатальйон — це те саме, що маршбатяк, а маршова рота — це маршка. Ми все це скорочуємо.

— Так ось, оголошую вам, Швейку, — урочистим тоном промовив надпоручник, — що ви поїдете зі мною в «маршбатяк», якщо вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете викомарювати такі штучки, як тут. Радієте?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, дуже радію, — відповів бравий вояк Швейк. — Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину.

ПІСЛЯСЛОВО ДО ПЕРШОЧАСТИНИ «В ТИЛУ»

Закінчуючи перший том книжки «Пригоди бравого вояка Швейка» («В тилу»), повідомляю, що незабаром один за одним вийдуть ще два томи: «На фронті» та «В полоні». І в цих дальших томах вояки й цивільні теж говоритимуть і поводитимуться так, як вони справді говорять і поводяться.

Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє. Майстер церемонії доктор Ґут розмовляє інакше, ніж власник шинку «Під келихом» Палівець. А цей роман не підручник салонних манер, і не науковий трактат на тему, яких слів прийнято вживати в шляхетному товаристві. Це історичний малюнок певної доби.

Якщо треба вжити якесь сильніше слово, яке справді було сказане, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або замінювати їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути і в парламентах. Зовсім справедливо було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може лише морально звихнута свинота або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.

Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: «Висякався і витер носа». Це, мовляв, суперечить всьому естетичному і піднесеному, що повинна давати народові література.

Це лише невеличкий зразок того, яка ослятина родиться під сонцем.

Люди, яких виводять з рівноваги міцні слова, це боягузи, бо справжнє життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди — найшкідливіші для культури і суспільної моралі. Вони виховали б народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури на кшалт святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.

Такі люди прилюдно обурюються, але з надзвичайним задоволенням вештаються громадськими вбиральнями і читають непристойні написи на стінах.

Вживши у книжці кілька сильних висловів,