Читати книгу - "Карпатське танго"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 75
Перейти на сторінку:
саму через густий ліс? Їй же було страшно, хіба ні?..

У мене немає простої відповіді на ці дитячі запитання. Мама Червоної Шапочки втратила материнський інстинкт – це точно. Напевно, діставала задоволення від психічного насильства над донькою. А може, це була сексуально незадоволена жінка, що підсвідомо не хотіла повторення своєї сумної жіночої долі для доньки й воліла, щоб вовки позбавили малу життя? А чи прагнула влаштувати своє особисте щастя? Згадую свої походи з однолітками до школи через нічний ліс із вовками. А хтозна, може, мадам Червоний Капелюх працювала, як і моя мама, на фермі і її пригноблював бригадир-наглядач…

– А як ти сама думаєш? – запитую в Марічки.

– Е-е-е… Може, щоб Червона Шапочка перестала боятися? – уважно дивиться на мене дитина.

– Як це?

– От дивись… Я колись дуже боялася хробаків, аж поки не доторкнулася до них. І мій страх зник!

– Але не всього в житті можна торкатися, Марічко. Є страшні речі, що вбивають: блискавка, отруйна змія, хвороба.

Маленька слухає й довго роздумує. Її висновки завжди оригінальні.

– Я думаю, тату, що не треба нічого боятися, краще просто підготуватися до того, що може бути сильнішим від мене, правда?

– Ти боєць, маленька. І це добре…

Казка Андерсена «Нове вбрання короля» узагалі приголомшила мою доньку-філософа.

– А чому король повірив своїм міністрам?.. Невже він сам не бачив, що на ньому нічого немає? Ні, тут щось не те, – роздумує мала. – Напевне, тату, уся штука в дзеркалі. Які тоді були дзеркала? Йому точно дали погане дзеркало.

– Напевно, доню. Коли ми одягаємось і зачісуємось, то хочемо сподобатися собі в дзеркалі. Інші люди – це теж дзеркало, якому ми інколи занадто довіряємо… – не хочу вступати в довгу дискусію: робочий день сьогодні був важким і очі вже злипаються. – Ми договоримо потім, добре? На добраніч, моя хороша…

Раз на місяць зустрічаємось із сім’єю Ґільєрмо й Кончіти. Їхні хлопчики-близнята дуже жваві. З Ґільєрмо вийшов чудовий батько.

– Діти – це цікаво. Як я раніше без них жив? – щиро тішиться друг витівкам синів. – На бізнес новий мене наштовхнули. Парк розваг хочу відкрити в Тегусігальпі. Ось, ходіть сюди, – запрошує нас до високої стіни з випуклими дерев’яними виступами-кілками. – Нумо, мої відчайдухи, гайда в гори, – підсаджує синів на перші виступи Ґільєрмо.

Трирічні хлопчики вправно видираються на чотириметрову висоту й поволі спускаються. Мій Домінік лише перелякано спостерігає за цим, виглядаючи з-за Ізабель.

– Домініку, а ти не хочеш спробувати? Ходи, – кличе Ґільєрмо.

– Не треба йому, іще впаде, – відгукується Ізабель.

– Хто ніколи не падає, той не знає смаку перемоги, – сміється друг, підхоплює Домініка й допомагає йому розпочати сходження. – Ну ж бо, ти зможеш. Уявляй, що ці виступи – те, чого ти прагнеш. Чого ти хочеш, Домініку?

Дитинство малого нафаршироване іграшками: велосипед, автомобіль на батарейках, машинки. Цікаво, що він скаже?

– Я хочу з татом… Ось так… – крекче малий, потроху піднімаючись.

– Ану, – підштовхує мене Ґільєрмо.

Потроху піднімаюся через дві сходинки, опиняюся на одному рівні з Домініком. Я його ще таким не бачив: очі сяють, усмішка від вуха до вуха. Ми це зробили. Ґільєрмо задоволено підхоплює мого сина й обережно ставить на долівку. Обіймаю малого.

– Я пишаюся тобою, Домініку!

Хлопчик світиться від задоволення. Тепер він тримає мене за руку й не відходить ні на крок. Маю якесь відчуття провини перед Домініком. Треба більше часу присвячувати синові. Краєм ока помічаю, що Ізабель стиха розмовляє з Кончітою. Подруга обіймає й щось співчутливо говорить моїй засмученій дружині. Та коли ми повертаємося до столу, обидві вже налаштовані відсвяткувати успіхи масового альпінізму. Ну що ж, маленькі жіночі таємниці роблять красунь привабливішими, нехай…

Щось змінилося в мені. Маю все, чого прагнув якихось вісім років тому: сім’ю, дім, добробут, улюблену роботу, вірного друга. Повний комплект для щастя. Та дедалі частіше, дивлячись у дзеркало, згадую старого індіанця з Копана. Мій погляд дістає всі ознаки невгамовного голоду. Я більше не належу собі. Ідучи щодня на роботу, хвилююся, як уперше, і переживаю, немов спортсмен на Олімпійських іграх за свій виступ. Удома ділю вільний час між дітьми, інтернетом і сном. Я стаю загнаним хом’яком Солею на тренажерному колесі. Ізабель? Так, я кохаю її, але… Між котом і кастрованим котом немає на перший погляд великої різниці. Та на несподівані витівки другий, «спрощений» варіант пухнастика вже не здатен. Його життя стає розміреним, спокійним, ситим і, що найсумніше, прогнозованим аж до могилки в саду: їжа, прогулянка, сон і роль живої забавки для господарів-садистів. З нашого кохання потроху вивітрилася пристрасть, і воно почало нагадувати життя «спрощеного» кота. Та й узагалі моя дружина змінилася на лиці. Раніше на ньому відображалися кохання й очікування нашого усамітнення. Нині ж Ізабель має обличчя працюючої мами: на ньому закріпився стійкий інтерес до прального порошку, дитячої одежі й правильного розпорядку дня цілої сім’ї. Побут – невидимий убивця кохання. Я знаю, коли вона спитає: «Любий, що там нового на роботі?» – і в її очах не сяятиме, як колись, непідробна цікавість. Так і є…

– Любий, які там новини на роботі? – кидає в мій бік погляд Ізабель і збирає вечерю на стіл, заклопотано вишукуючи щось у холодильнику.

– Усе нормально, – відповідаю я, як і зазвичай. – Як там наші діти?..

Якийсь елемент несправжнього є і в мені, і в дружині. Воно було б непомітним для тисяч сторонніх очей, та не для мене… У пам’яті залишилися яскраві картини нашого печерного кохання, незабутні вечори й ночі у Львові та на Кубі. Час наче омивав полотна спогадів чистим весняним дощем, і вони мінилися новими відтінками. Згадуючи все це, я насолоджувався тими митями, як чудовим серіалом, продовження якого, проте, не мало тепер такого яскравого й чуттєвого сюжету. Може, це говорить мій егоїзм кохання? Чи просто егоїзм, здатний відсунути навіть базові інстинкти? Життя не кавун: ніхто з нас не може поділити свою душу на рівні частини між усім, що вважає дорогим у житті. Напевно, після одруження й батьківства моя робота все-таки урвала собі більшу скибку. Адже сім’ю я вважав чимось стабільним і таким, що завжди буде поруч.

– Може, заведеш собі коханку? – порадив якось під час зустрічі за пляшкою віскі Ґільєрмо. – Нічого так не розганяє кров по тілу, як нова жінка. Тоді наче заново народжуєшся, – солодко потягнувся у фотелі.

– А ти вже народжувався після

1 ... 57 58 59 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатське танго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатське танго"