Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

це означає. Може, дізнаюся, якщо прогорну вперед. Прогорнула кілька сторінок. Раптом якась позначка привернула мою увагу. Я прогорнула назад. На берегах сторінки 278 щось було написане олівцем.

«Привіт, Ліно. Ти вже дійшла до сторінки 278. Дуже добре!»

Я тихо ахнула, потім удала, що зачиталася. Подивилася на Андрюсів почерк. Провела пальцем по видовжених літерах свого імені. Може, він іще писав? Я розуміла, що мені треба читати далі. Але я не могла дочекатись. Обережно стала гортати сторінки й шукати написи.

Сторінка 300:

«Ти справді до сторінки 300 дочитала чи вже просто так гортаєш?»

Я мала стримати сміх.

Сторінка 322:

«Ох і нудний же цей „Домбі і син“. От погодься».

Сторінка 364:

«Я про тебе думаю».

Сторінка 412:

«А ти про мене думаєш?»

Я заплющила очі.

Так, я про тебе думаю. З днем народження, Андрюсе.

77

Стояла середина грудня. Ми були в пащі зими. Повторювач обморозив пальці й ніс. Їхні кінчики зморщилися, почорніли. Кінчик його носа взявся якимись сірими грудками.

Ми куталися в усе ганчір’я, яке нам траплялося під руку. Обмотували ноги викинутими на берег рибальськими сітями. У юрті всі сварилися, діяли одне одному на нерви.

Почали помирати маленькі діти. Мама понесла свою пайку голодному хлопчикові.

Але він уже був мертвий, його ручка так і лежала простягнутою, чекаючи на шматок хліба. У таборі не було ні лікаря, ні медсестри, тільки один естонець-ветеринар. Ми покладалися на нього. Він старався як міг, але умови були антисанітарні. Ліків у нього не було.

Іванов і енкаведисти до юрт не заходили ані ногою. Вони кричали нам залишати померлих за дверима.

– Ви – брудні свині. Ви живете в багні. От і мрете.

У табір пробралися дизентерія, тиф, цинга. На відкритих виразках кишіли воші. Якось увечері один із фінів, який рубав дрова, відійшов за потребою. Яніна знайшла його: він висів на стовпі. Повісився на рибальській сіті.

По деревину доводилося ходили все далі й далі. Ми відійшли на майже п’ять кілометрів від табору. Наприкінці дня до мене підійшла Яніна, притулилася до мене.

– Ляле мені дещо показала, – сказала вона.

– Що ж? – спитала я, пхаючи до кишені гілочки для грубки й на пензлики.

Яніна роззирнулася.

– Ходи, покажу.

Вона взяла мене за руку і повела снігом. Показала рукавицею.

– Що там? – спитала я, придивляючись до снігу.

– Тихо… – вона потягла мене ближче й показала.

І я побачила. На снігу лежала велика сова. Її біле пір’я так зливалося зі снігом, що я не зразу її помітила. Тіло в неї було завдовжки сантиметрів із шістдесят. У великої хижачки були маленькі брунатні цятки на голові й тулубі.

– Вона спить? – спитала Яніна.

– По-моєму, вона мертва, – відказала я.

Я дістала з кишені паличку й поторсала її крило. Сова не поворухнулася.

– Так, мертва.

– Ти як гадаєш, її можна з’їсти? – спитала Яніна.

Спочатку я була шокована. А потім уявила її пухку тушку, яка смажиться над нашою бочкою, як курча. Я знову поторсала сову. Взяла за крило й потягла. Важка, але по снігу ковзає.

– Ні! Волочити не можна. Енкаведисти побачать і віднімуть, – сказала Яніна. – Сховай під одяг.

– Яніно, сова ж здоровенна. Я її туди не сховаю.

Від думки про мертву сову під пальтом мене пересмикнуло.

– Але я їсти хочу, – заплакала Яніна. – Ну будь ласочка. Я тебе попереду затулятиму. Ніхто не побачить.

Я теж хотіла їсти. І мама. І Йонас. Я схилилася над совою і спробувала притулити їй крила до тулуба. Вони були тверді. Морда в неї була гостра, загрозлива. Я не уявляла, як зможу притулити її до свого тіла. Я подивилася на Яніну. Та кивнула, очі в неї були величезні.

Я роззирнулася.

– Розстібни мені пальто.

Її маленькі ручки взялися до справи.

Я підняла мертву хижачку і приклала до грудей. Моїм тілом прокотився дрож огиди й страху.

– Тепер швиденько застібни.

Пальто не застібалося. Дуже вже велика була сова. Пальто на мені ледве сходилося.

– Переверни, щоб морда не стирчала, – сказала Яніна. – Усе одно вона такого кольору, як сніг. Ходімо, швидко.

Швидко? Як я пройду п’ять кілометрів, вагітна мертвою совою, так що енкаведисти нічого не помітять?

– Яніно, не спіши. Я так швидко не можу. Вона дуже велика. – Вигнутий дзьоб колов мене в груди. Мертва сова була моторошна. Але мені так хотілося їсти!

Інші депортовані здивовано подивилися на мене.

– У нас мами хворі. Їм треба їсти. Допоможете нам? – пояснила Яніна.

Незнайомі люди оточили мене, ховаючи від стороннього ока. Нас безпечно провели до юрти. Ніхто в нас нічого не питав і не просив. Вони були раді, що комусь допомогли, що їм щось вдалося, – хоч особистої вигоди їм із того й не було. Ми намагалися торкнутися небес із дна океану. Я розуміла, що коли ми підсаджуватимемо одне одного, то зможемо піднятися хоч трохи вище.

Мама Яніни общипала сову. Ми всі з’юрмилися навколо саморобної пічки, щоб нюхати, як пахне страва.

– Запах схожий на качку, як ти гадаєш? – сказав Йонас. – Уявімо, що це качка!

Тепле м’ясо смакувало божественно. Хай і жорсткувате: можна було розтягти задоволення, довго жуючи. Ми уявляли, що сидимо на королівському бенкеті.

– А як вам аґрусовий маринад? – мовила пані Рімене.

– Це просто диво! Дякую, Ліно! – сказала мама.

– Це все Яніна. Вона сову знайшла!

– Її знайшла Ляле, – виправила