Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

позбавлене перспективи. Усе є однаково важливе й неважливе, все є першим планом і все є Богом. Ви це мала на увазі? – запитав Жерар.

Ліліан усміхнулася.

– Як швидко ви все підсумовуєте!

– Надто швидко. – Жерар скорчив кислу міну. – Надто швидко, щоб це пережити. – Потягнув чималий ковток коньяку. – Якщо ви це справді пережили, то вам залишаються лише три речі.

– Аж стільки?

– Вступити до буддистського монастиря, збожеволіти або померти, при цьому найдоречнішою була б смерть із власної руки. Самознищення є, як відомо, однією з трьох речей, якими ми вивищуємося над тваринами.

Ліліан не поцікавилася про дві інші.

– Є ще четверта, – сказала вона. – Наше нещастя полягає в тому, що ми віримо, буцім маємо право на життя. Але ми не маємо його. Якщо це усвідомити, справді усвідомити, то багато гіркого меду набере раптом солодкого смаку.

Жерар мовчазно засалютував, піднявши обидві руки вгору.

– Хто не очікує нічого, ніколи не буде розчарований. Остання з дрібних премудростей!

– На сьогоднішній вечір остання, – відказала Ліліан і встала. – Найпрекрасніша мудрість умирає за ніч. Скільки трупів змітають наступного ранку! Дивно, скільки різних речей звучить після заходу сонця. Я мушу вже йти.

– Ви завжди це кажете, але потім приходите знову.

Вона поглянула на нього з вдячністю.

– Правда? Дивно, що тільки поети це знають.

– Вони також цього не знають, мають лише таку надію.

Ліліан мандрувала уздовж набережної Ґранде аж до набережної Вольтера, а потім повернулася малими вуличками, що тягнуться за набережною. Вона взагалі не боялася ходити сама уночі, не боялася людей. На вулиці Сени вона побачила, що хтось лежить на землі. Думала, що то якась пиячка, і обминула її, але щось у позі тіла жінки, яка, розкинувши руки, лежала біля самого хідника, змусило її повернутися. Вона хотіла її принаймні витягнути всю на хідник, щоб не переїхало якесь авто.

Жінка була мертва. Її відкриті очі дивилися непорушно на Ліліан у слабкому світлі ліхтаря. Коли вона підняла її за плечі, голова жінки опала назад і з глухим стуком вдарилася об бруківку. Ліліан скрикнула, їй здалося, що вона завдала померлій болю. Ліліан подивилася у її обличчя: воно було нескінченно порожнім. Безпорадно роззирнулася, не знала, що робити. У кількох вікнах було світло, а за одним з більших, заштореним, звучала музика. Між будинками дуже високо вгорі височіло беззоряне небо. Зблизька пролунав вигук. Ліліан побачила чоловіка, що наближався. На момент Ліліан завагалася, після чого швидко вийшла йому напроти.

– Жераре! – сказала вона з подивом і полегкістю. – Звідки ви знали?

– Я йшов за вами. Це право поетів весняними вечорами.

Ліліан похитала головою.

– Там лежить мертва жінка! Прошу підійти!

– Мабуть, п’яна. Непритомна.

– Ні, вона не жива. Я знаю, як виглядають мертві. – Вона відчула, як Жерар опирається. – Що сталося?

– Я не хочу мати з цим нічого спільного, – відказав поет смерті.

– Ми не можемо її так залишити.

– Чому? Вона ж мертва. Тепер це вже тільки справа поліції. Я не хочу бути в це вплутаний. Ви також не повинні! Вони вирішать, що то ми її ми вбили. Ходімо!

Він потягнув Ліліан за руку. Але вона не рушила з місця. Зазирнула в обличчя, яке вже нічого не знало і знало все, чого не знало. Померла здавалася всіма покинутою. Одна її нога під картатою спідницею була зігнута. Видно було панчохи, брунатні туфлі, руки без рукавичок, коротке темне волосся і тонкий ланцюжок на шиї.

– Ходімо, – шепнув Жерар. – Інакше нас чекає тільки клопіт! Мати справу з поліцією – це не жарти! Можемо звідкись зателефонувати. Це все, що можемо зробити.

Ліліан дозволила себе відтягнути. Жерар ішов так швидко, що вона ледве за ним устигала. Коли дісталися до набережної, вона побачила, що він дуже блідий.

– Стояти біля неї – це щось зовсім інше, ніж говорити про неї, правда? – сказала Ліліан з гіркою насмішкою. – Звідки ми зателефонуємо? З мого готелю?

– Там нас може підслухати портьє.

– Я вишлю його по щось.

– Добре.

З’явився сяючий портьє.

– Тепер Клерфе на десятому місці, але буде…

Тут він побачив Жерара й замовк із докором в очах.

– Це приятель Клерфе, – сказала Ліліан. – Ви маєте рацію, тепер це треба відсвяткувати. Принесіть пляшку вина. Де тут телефон?

Портьє показав на свій столик і зник.

– Тепер, – сказала Ліліан.

Жерар кинувся шукати номер у телефонній книжці.

– Список старий.

– Поліція не змінює номерів.

На десятому місці, подумала Ліліан. Він їде собі далі з Брешії до Брешії, а тим часом…

Вона почула, як Жерар розмовляє по телефону. Портьє повернувся з келихами і пляшкою шампанського. Корок вилетів, як постріл, портьє надто радісно струснув пляшкою. Переляканий Жерар припинив говорити.

– Ні, то не був постріл, – пояснив він у слухавку й поклав.

– Думаю, вам варто випити, – сказала Ліліан. – У цей момент мені нічого іншого не спало на думку, портьє чекав увесь вечір на відкриття цієї пляшки. Сподіваюся, це не блюзнірство.

Жерар похитав головою і хапливо випив. Дивився при цьому на телефон. Вочевидь, боявся, що поліція може встановити, звідки він телефонував.

– Вони думали, що тут хтось стріляв, – промовив він. – А то був лише корок. Чому трагічні речі часто так страшно комічні?

Ліліан подала йому пляшку, щоб налив.

– Я мушу йти, – сказав він.

– Цього разу мусите йти ви. Добраніч, Жераре.

Він глянув на пляшку.

– Я можу її забрати, якщо ви вже не хочете.

– Ні, Жераре. Одне або друге.

Ліліан побачила, як той швидко зникає за дверима. «Тепер прийде ніч, наодинці», – подумала вона і вручила пляшку портьє.

– Прошу це випити. Чи радіо ще нагорі?

– Звичайно, мадемуазель.

Ліліан піднялася сходами. Радіо виблискувало в темряві хромом і склом. Ліліан запалила світло й чекала якийсь час біля вікна, чи проїде поліцейське авто. Не проїхало. Повільно роздяглася. Задумалася, чи порозвішувати довкола себе на ніч сукні, свої союзниці, але не зробила цього. «Той час, коли вони могли мені допомогти, минув», – подумала Ліліан. Вона не погасила світло й прийняла снодійне.

Прокинулася з таким відчуттям, мовби її викинуто з якогось місця. Сонце своїм промінням дзьобало крізь штори лампочку, яка світилася упродовж усієї ночі. Розпачливо дзвонив телефон. «Поліція», – подумала й підняла слухавку. То був Клерфе.

– Ми саме дісталися до Брешії!

– Так, до Брешії. – Ліліан струснула рештки сну, що западався в забуття. – Отже, ти доїхав!

– Шостим, – Клерфе розсміявся.

– Шостим. Чудово.

– Дурниця! Завтра я повертаюся. А зараз мушу виспатися. Торріані вже спить у кріслі.

– Так, виспись. Добре, що ти зателефонував.

– Поїдеш зі мною на Рив’єру?

– Так, коханий.

– Чекай на мені.

– Так,