Читати книгу - "Зелена миля"

— Не хочу тебе турбувати, — сказала вона. — Бачу, ти писати збираєшся…

— Не кажи дурниць, — озвався я. — У моєму розпорядженні більше часу, ніж у Картера — пігулок для печінки. Заходь.

Вона зайшла, але спинилася коло дверей.

— Річ у тім, що я не могла заснути… знову… і випадково глянула у вікно… і…

— І побачила, як ми з містером Доланом обмінювалися люб’язностями, — сказав я. Сподівання були тільки на те, що більше вона нічого не побачила; що вікно в неї було зачинене й вона не чула, як я скімлю, щоб він мене відпустив.

— Нічого люб’язного я не побачила, і дружнього теж, — промовила вона. — Поле, той містер Долан розпитує про тебе. У мене питав — минулого тижня. Тоді я не надала цьому значення, просто подумала, що він любить сунути свого бридкого довгого носа в чужі справи. Але тепер я задумалась.

— Розпитує про мене? — Я сподівався, що прозвучало це не так стривожено, як я почувався. — І що питає?

— По-перше, куди ти ходиш. І чому ти ходиш.

Я спробував невимушено засміятися.

— Оцей уже точно не прихильник спорту. Бодай це зрозуміло.

— Він думає, що в тебе є якась таємниця. — Елейн зробила паузу. — Я теж так думаю.

Я розтулив рота — а що хотів сказати, хто його зна. Однак Елейн здійняла догори вузлуватий, покручений, але чомусь гарний палець, перш ніж я встиг і слово промовити.

— Якщо це правда, я не хочу нічого знати, Поле. Твої справи — це твої справи. Так виховували мене, але про всіх інших я цього сказати не можу. Будь обережний. Ось і все, що я хочу тобі сказати. А тепер я залишаю тебе наодинці з працею.

Елейн розвернулася до дверей, але перш ніж встигла вийти, я покликав її на ім’я. Вона повернула голову, в очах було запитання.

— Коли я закінчу писати… — почав я, але враз похитав головою. Неправильно. — Якщо я закінчу писати, почитаєш?

На хвильку Елейн мовби замислилася. А потім обдарувала мене такою чарівною усмішкою, що будь-який чоловік міг легко закохатися. Навіть такий старий, як я.

— Матиму за честь.

— Ти підожди, поки прочитаєш, а тоді вже про честь говори, — застеріг я. Маючи на думці смерть Делакруа.

— І все одно я прочитаю, — запевнила вона. — Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш дописати.

Із цим вона мене й залишила. Проте минуло чимало часу, перш ніж я написав бодай слово. Майже годину я сидів, утупившись у вікно, постукуючи ручкою по столу і споглядаючи, як поволі розгорається сірий світанок, думаючи про Бреда Долана, який кличе мене Поликом і ніколи не втомлюється від жартів про китайоз і азійців, латиноамерикашок та ірлашок, розмірковуючи про те, що сказала Елейн Коннеллі. «Він думає, що в тебе є якась таємниця. Я теж так думаю».

Може, це й правда. Так, може, й справді вона в мене є. Звісно, Бред Долан хоче її вивідати. Не тому, що вважає це чимось важливим (та воно й не важливе, мабуть, ні для кого, крім мене), а тому, що, на його думку, такий старигань, як я, не може нічого тримати в таємниці. Не брати плащів з вішака біля кухні; не тримати секретів. Навіть не думати, що такі, як ми, досі люди. А чому нам не можна так думати? Цього він не знає. І в цьому він теж як Персі.

Тож плин моїх думок, наче річка, що робить крутий поворот, нарешті привів до того місця, на якому вони зупинилися, коли Бред Долан, ховаючись під піддашком над кухнею, простягнув руку і схопив моє зап’ястя: до Персі, бездушного Персі Ветмора, і того, як жорстоко він помстився людині, що посміла з нього сміятися. Делакруа кинув розфарбовану котушку, ту, за якою бігав Містер Джинґлз, вона відскочила від стіни камери й вилетіла в коридор. І все: Персі угледів свій шанс.

2

— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив близькості запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.

Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.

Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До мене і Брутала.

— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.

Він повернувся й покрокував Зеленою милею, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі червоної крові, що розпливалася на зеленому.

Дін за столом чергового зірвався на рівні, вдарившись коліном об бічну дошку столу і скинувши на підлогу дошку для крибіджу. Кілочки повилітали з отворів і покотилися врізнобіч. Ані Дін, ані Гаррі, котрий саме мав ходити, не звернули ні найменшої уваги на те, що гра перевернулася.

— Що ти знову зробив? — закричав Дін на Персі. — Що ти, чорт забирай, наробив, чмо пустоголове?

Персі не відповів. Не кажучи ні слова, він широкими кроками проминув стіл чергового, пригладжуючи волосся пальцями. Через мій кабінет він пішов у комору. Але за нього відповів Вільям Вортон.

— Начальнику Діне. Кажись, він показав одній хрянцузькій жабі, шо буває з тими, хто з нього гирже. — І Вортон сам розреготався. Сміхом здорового селянина, радісним і глибоким. Протягом того періоду життя мені траплялися люди (дуже страшні люди здебільшого), які здавалися нормальними, тільки коли сміялися. Одним із таких був і Дикий Білл Вортон.

Я знову приголомшено опустив погляд на мишу. Вона ще дихала, проте на тоненьких вусиках видно було крихітний бісер крові, а на колись блискучі і ясні оченята наповзала вже осклянілість. Брутал підняв розмальовану котушку, глянув на неї, потім — на мене. Вигляд у нього був так само прибитий, як і в мене. За нашими спинами й далі кричав від жаху та горя Делакруа. Річ була, звісно, не лише в миші; Персі пробив діру в захисті Делакруа, і крізь неї тепер виливався увесь його жах. Але у фокусі пригноблених почуттів, що вирвалися назовні, був Містер Джинґлз. І чути той крик було жахливо.

— О ні! — волав він знову і знову, поміж викриками, безладною мольбою й молитвами кейдженською французькою. — О ні,