Читати книгу - "Зелена миля"

о ні, бідний Містер Джинґлз, бідний старенький Містер Джинґлз, о ні!

— Дайте його мені.

Я підвів погляд, здивований тим глибоким голосом. Спершу я навіть не зрозумів, кому він належить. А побачив Джона Коффі. Як і Делакруа, він простягнув руки в отвори між ґратами камери, але, на відміну від Дела, не розмахував ними. Просто тримав витягнутими якнайдалі, з розгорнутими долонями. Та поза була сповнена мети, вона ледь не кричала про нагальність. І голос був такий самий. Певно, тому я й не одразу збагнув, що належить він Коффі. Бо здавалося, що говорить зовсім інша людина, а не та розгублена заплакана душа, що займала цю камеру протягом останніх кількох тижнів.

— Містере Еджкомб, дайте його мені! Поки ще є час!

І тут я згадав, що він зробив зі мною, і все зрозумів. Зашкодити це не могло, але й особливої користі навряд чи можна було сподіватися. Піднімаючи мишаче тільце з підлоги, я скривився від того відчуття. Крізь шкурку Містера Джинґлза вистромлювалося назовні стільки переламаних кісточок, що я наче піднімав хутряну подушечку зі шпильками. То була не інфекція сечових шляхів. Та все ж…

— Що ти робиш? — спитав Брутал, коли я перекладав Містера Джинґлза у велетенську праву долоню Коффі. — Якого дідька?

Коффі втягнув мишака крізь ґрати в камеру. Той лежав ганчірочкою на долоні, звісивши хвіст між великим і вказівним пальцями Коффі, і кінчик мляво посіпувався в повітрі. А потім Коффі накрив праву долоню лівою, утворивши ніби мушлю, в якій лежав мишак. Самого Містера Джинґлза ми більше не бачили, тільки його хвіст, що висів і смикався на кінчику, ніби маятник, що от-от зупиниться. Коффі підніс руки до обличчя, розчепірюючи пальці правої, утворюючи між ними проміжки, як між ґратами в тюрмі. Хвіст мишака тепер висів збоку від його долонь, повернутих до нас.

Досі тримаючи між пальців розфарбовану котушку, до мене підійшов Брутал.

— Що це він робить?

— Чш-ш, — сказав я.

Крики Делакруа стихли.

— Будь ласочка, Джоне, — прошепотів він. — О, Джонні, допоможи йому, прошу тебе, допоможи, о, s’il vous plaît.

До нас долучилися Дін і Гаррі, який досі тримав у руці нашу стару колоду карт.

— Що відбувається? — спитав Дін. Але я тільки головою похитав. Мені знову здавалося, що я в полоні якоїсь гіпнотичної сили. Хай мені грець, якщо це не так.

Притуливши губи збоку до двох пальців, Коффі різко вдихнув. І на мить усе ніби непорушно застигло. Та потім він підвів голову, і я побачив обличчя людини, спотворене страшною хворобою чи нестерпним болем. Його очі палахкотіли вогнем; він кусав нижню губу; темне обличчя поблідло до осоружної барви попелу, який домішали до грязюки. У горлі в нього пролунав здавлений клекіт.

— Спаси і сохрани, — прошепотів Брутал. Очі в нього загрожували от-от вивалитися на підлогу.

— Що? — гарикнув на нього Гаррі. — Що таке?

— Хвіст! Ви не бачите? Хвіст!

Хвіст Містера Джинґлза більше не гойдався майже зупиненим маятником — він жваво метлявся з боку в бік, як у кота, що хоче вполювати пташку. А потім з укриття долонь Джона Коффі долинув чудово знайомий нам усім писк.

І ще раз Коффі здавлено проклекотів позивом до блювання й повернув голову, наче хотів сплюнути харкотиння. Та натомість випустив у повітря хмару чорної комашні (я думаю, що то були комахи, інші те саме сказали, але до сьогодні цілковитої певності в цьому я не маю) з рота й ніздрів. Рій закружляв навколо нього й ненадовго затемнив його риси так, що вони зникли з очей.

— Господи, що це таке? — занадто різким голосом перелякано спитав Дін.

— Нічого страшного, — почув я власні слова. — Без паніки, все нормально, ще кілька секунд, і вони зникнуть.

Як і тоді, коли Коффі зцілив мене від уретриту, «комахи» побілішали та розчинилися в повітрі.

— Свята срака, — прошепотів Гаррі.

— Поле? — непевним голосом промовив Брутал. — Поле?

Обличчя Коффі знову стало звичайним — як у людини, яка успішно викашляла шматок м’яса, яким була вдавилася. Він нахилився, опустив складені ківшиками долоні до підлоги, зазирнув крізь пальці й розгорнув їх. А зсередини вибіг Містер Джинґлз, цілий і неушкоджений, ні тобі викривленого хребта, ні тобі жодного горбика на шкурці. Біля дверей камери Коффі він на хвильку затримався, та й побіг через Зелену милю на протилежний бік, до камери Делакруа. А я помітив, що на вусах у нього й досі поблискують бісерини крові.

Делакруа підхопив його. Він сміявся і плакав одночасно, відкрито й не соромлячись укривав мишеня смачними поцілунками. Дін, Гаррі та Брутал дивилися на це диво з мовчазним зачудуванням. Тоді Брутал виступив уперед і простягнув крізь ґрати розмальовану котушку. Делакруа помітив її не одразу — надто вже поглинений був Містером Джинґлзом. Наче батько, чий син ледь не втопився, але його вчасно витягли з води. Брутал постукав його котушкою по плечі. Делакруа подивився, побачив її, узяв і знову перемкнувся на Містера Джинґлза — погладжував його шубку й пожирав очима, наче хотів невпинно переконувати свої органи чуття в тому, що так, мишеня живе, мишеня ціле, здорове й неушкоджене.

— Кинь її, — сказав Брутал. — Хочу глянути, як він бігає.

— Начальнику Говелл, він усе добре, він усе добре, дякувати Бог…

— Кинь її, — повторив Брутал. — Слухай, що я кажу, Деле.

Делакруа нахилився з помітною неохотою, явно не бажаючи випускати Містера Джинґлза з рук, бо для цього було ще зарано. А тоді дуже обережно кинув котушку. Вона покотилася через камеру, повз коробку з-під сигар «Корона», і досягла стіни. Містер Джинґлз побіг за нею, та не зовсім із тією швидкістю, яку розвивав раніше. Він трохи припадав на ліву лапу, і саме це вразило мене найсильніше. Бо свідчило про реальність усього, що відбулося. Те легке накульгування.

Однак до котушки він добувся, добіг цілком нормально, і попхав носом назад до Делакруа з усім своїм колишнім запалом. Я розвернувся до Джона Коффі. Той стояв біля дверей камери й усміхався. Усмішка була втомлена, і назвати її щасливою в мене б язик не повернувся. Але зникла вже та разюча нагальність, яку я бачив на його обличчі, коли він благав дати йому мишу, і не було вже болю й жаху від того, що він мовби задихався. То знову був наш Джон Коффі, з його не-зовсім-присутнім виразом обличчя й дивними очима, що задивлялися кудись у далечінь.

— Ти поміг, — сказав я. — Правда, здорованю?

— Так, — відповів Коффі. Усмішка трохи поширшала, і на мить чи дві справді стала щасливою. — Я