Читати книгу - "Інтернат"

за будкою, по той бік насипу, стоїть «урал», вантажений темними ящиками. Кабіна згоріла, і від коліс залишилось тільки палене ошмаття, а ось ящики чомусь не горять, лише тліють, і дим від них здіймається, мов із крематорію, неквапливо заповнюючи собою зимове небо. Ось звідки дим, здогадується Паша, ось що горить. Паша опускає малого на землю, стоять, боязко приглядаються до «урала». Жіночки, що бігли за ними слідом, підтягуються, важко й знеможено задихаючись, бабця з великим пластиковим мішком за спиною кидає мішок, сама падає зверху, не маючи ні сил, ні слів на щось нарікати.

— Шо це? — налякано кричить до Паші жіночка років п’ятдесяти. Важка хутряна шапка, з-під якої вибивається фарбоване чорне волосся, брудна дублянка, зимові чоботи зі зламаними підборами. Макіяж розмило, як малюнок на морському узбережжі.

— Машину спалили, — пояснює Паша. — Осколок, мабуть, потрапив.

— Та ні, — далі кричить вона, — димить шо? Шо в ящиках?

— Не знаю, — чесно зізнається Паша. — Може, продукти?

— Та які продукти?! — кричить вона. Тоді прикриває нажахано рот, аби не кричати, і кидається вперед — через залізничний насип, через переїзд, подалі звідси, головне — подалі звідси.

Малий тут-таки смикає Пашу.

— Давай, — кричить, — не стій. Щас рвоне.

І теж кидається вперед. Паша біжить за ним. Перебігають рейки, прослизають крізь побиті кулями бетонні блоки, оминають окопи, мотки колючого дроту, вискакують за останній бліндаж. Боковим зором, не повертаючи голови, Паша бачить на бруствері чорний військовий черевик, правий, зі зрізаними шнурками, з кров’ю довкола, йому навіть здається, що зі ступнею всередині, з рештками ступні, з кривавою кашею всередині, він хоче зупинитись і підійти, хоче уважніше розгледіти, але малий, не зупиняючись, пронизливо кричить: давай! — кричить, давай, не відставай, за мною! І Паша біжить уперед, рваним асфальтом, чорним ламаним лісом, мокрим пообіднім повітрям, біжить, хапає малого за плече й тягне за собою, хоче подати руку жінці в хутряній шапці, але та відсахується від них, ніби від побаченої на порозі власної смерті, і Паша з малим кидають її, лишають на чорній дорозі, біжать, не озираючись, відбігають все далі й далі звивистою лісовою дорогою, женуть уперед, думаючи лише одне: ось зараз, ось-ось, ось уже за мить, ось прямо тепер — рвоне, вибухне, рознесе все навколо, розламає зсередини цей мокрий зимовий простір, розламає небо над нами, зупинить час, ось-ось, ось прямо тепер, прямо тут.

Вибігши на узлісся, падають у сніг, захлинаються повітрям, дихають важко, ніби вибирались на горішній поверх без ліфта.

— Чуєш? — питає малий, віддихавшись.

Паша прислухається. Двигуни. Піднімає голову, визирає на трасу. Далеко вгорі, на пагорбі, за туманом, повільно повзуть два «джипи». Спускаються вниз, боязко, наче бояться наштовхнутись на щось неприємне. Але світла не вмикають: теж бояться.

— Шо робимо? — питає Паша невідомо кого. — Може, свої? — говорить із надією. — Добре, якшо свої.

— А якшо не свої? — запитує його малий.

— Якшо не свої — погано, — відповідає Паша. — Дуже погано.

— Пашка, — говорить йому малий, серйозно й виважено, — якшо це не свої, тебе пристрелять. Я взагалі не знаю, як тебе дотепер не пристрелили.

— Нема за шо — от і не пристрелили, — ображено відповідає на це Паша.

— Та ладно, — не погоджується малий, — нема за шо. Сам усе розумієш.

— Ладно, — несподівано погоджується Паша. — Давай звернемо з траси. Хто їх знає — хто там.

Малий саме цього й хоче — підводиться й біжить уперед, на трасу. Перебігають асфальтом, скочуються на узбіччя, пірнають у сніг, пробираються ледь помітною колією, що відходить убік. Колією, схоже, давно не їздили, але під свіжим снігом чітко проступає вмерзлий слід від гусениць, мов шрам під тонкою тканиною футболки. Біжать цим слідом, вибігають на узвишшя, потому швидко збігають униз, стаючи невидимими з траси. Малий, не зупиняючись, витягає з наплічника битку, запускає нею в сніги. Як він виріс, думає Паша, біжучи слідом, дорослий такий, серйозний. Все правильно говорить: пристрелити, може, й не пристрелять, але кинуть на яму, сидітиму, доки не витягнуть. Усе ж зрозуміло: хто я, де працюю, чим займаюсь. І Паша розуміє, що насправді давно його не бачив, малого. А коли й бачив, усе одно вони не спілкувалися по-справжньому: так, перекинуться словами про щось незначне, нікому не цікаве, розійдуться — кожен у свій куток, до наступного разу, до наступної розмови. До наступної сварки, додає Паша й згадує, як він знайшов малого тоді, між дерев, як тягнув його за собою, як той опирався, не хотів іти. Як, зрештою, прокусив Паші руку, аж той скрикнув від несподіванки й потягнув малого за шкірки, як пса, що вліз у шкоду, як малий викручувався й підвивав, справді мов щеня, перелякано й злісно. Як потім удома, на кухні, всі кричали, злими голосами, ніби на чиємусь похороні, ніби звинувачуючи один одного в чиїйсь смерті — без жодного шансу на прощення, без жодного натяку на поблажливість, голосно й істерично, нікого не слухаючи. Малий тоді згорнувся в клубок, його почало трусити, він увесь якось ураз осунувся й забився в конвульсіях. Але всі кричали так голосно, кожен так хотів викричатись, що на малого просто не звертали уваги. Звернули лише, коли той скрикнув і почав качатись підлогою, наче з нього вилазили біси. Паша перший це зауважив, і голос його враз обірвався. Кинувся до малого, повернув обличчям до себе. Малий був блідий, очі закотились, в’язка цівка слини звисала з уст. Паша підхопив його, переклав на ліжко, а далі й сестра, себто його, малого, мама, заголосила й завила на повен голос, кинулась до дитини, і старий осікся, так і не договоривши свого найсокровеннішого прокляття. Всі схилились над малим, не знаючи, як бути і як себе вести, стояли і з острахом дивились, як дитина затихає, ніби провалюється в теплий глибокий сон. І Паша кинувся викликати швидку, ще не розуміючи, що їм говорити і як їм усе пояснювати, поки сестра крутилася над малим, нила тоскно, на весь голос, лякаючи Пашу зі старим. Скільки йому тоді було? — намагається згадати Паша. Дев’ять, десять? Скільки разів це потім повторювалось? Двічі, тричі? Аж сестра почала говорити, спочатку тихо, по телефону, якимось подружкам, а потім голосно, все більш упевнено, переконано, зі знанням справи — Паші й старому, — мовляв, з малим біда, треба щось робити, треба лікувати його, доки не пізно, хоча якщо по совісті, то вже давно пізно, сенсу в цьому особливого немає, ось так просто сталося й нічого тепер не поробиш, простіше здати його в інтернат і не мучитись. Старий обурювався, ясна