Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

хоча знайомі два роки. Два роки листування в соціальних мережах – це можна вважати за знайомство? (Можливо, в недалекому майбутньому людей, щоб розлучити, будуть так карати за які-небудь незначні адмінпорушення – «два роки без права листування в соцмережах».) Та до нас слово «розлука», напевно, недоречне. Як можна говорити про розлуку, якщо ти ніколи не був разом із людиною? Виявляється, можна. Доведено війною.

Ті два мирних роки нічого не варті, ні до чого не призвели. Він – Володимир, корінний киянин, сорок шість років, бізнесмен, розлучений, має сина. Я – Світлана, все життя, окрім останніх кількох місяців, прожила в Слов’янську, мені сорок три роки, підприємець, формально не розлучена, маю доньку. То було просто чергове знайомство в інтернеті, до якого поступово втрачаєш цікавість, якщо воно не знаходить свого продовження в реальному житті. Особисто у мене це саме так відбувається. Так і сталося.

Та 4 серпня – пройшло вже два місяці, як ми з донькою втекли зі Слов’янська – я побачила в його «профілі» фотографію у військовій формі. Написала, запитала: можливо, потрібно чимось допомогти? «Я тебе пам’ятаю, Світлано», – відповів. Ми знову почали спілкуватися. Володя часто дзвонив уночі: з Курахового, з Артемівська, з Лисичанська. Він мав красивий, сильний голос. Голос справжнього чоловіка і солдата. Наші двадцять днів (точніше ночей) без війни, сповнені розмов – мені здавалося, що в мою порожнечу наливають теплу приємну рідину, кожне слово, як крапля. Долаючи сотні кілометрів, із зруйнованого війною Донбасу в мирний Київ – і в протилежний бік – летіли слова, крапали крапельки. Так дивно: я – донеччанка, жила тепер у Києві, ховаючись далеко від війни, а він – киянин, воював на Донбасі… Я стала жити тим, воєнним життям, пірнула у нього з головою: перераховувала на картку гроші, купувала якісь дрібниці на кшталт глушителя, тобто допомагала, як могла.

Володя виявився дуже самотньою людиною. Коли йшов на війну, меблі і всі речі з квартири роздав друзям, спалив свій старий одяг. Він не бачив сенсу в своєму поверненні, повністю поклався на долю – поверне вона його з війни цілим – добре, можна починати життя з нуля, не поверне – значить, так тому і бути. Однак тепер багато що змінилося.

«Скоро кінець моїм сорока п’яти дням, скоро ротація. Хочу, щоб ти мене зустріла». Ми ріднилися і ріднилися кожного дня і кожної ночі, ми знали одне одного лише по світлинах і голосах, і в цьому була вся сіль – ми покохали одне одного, двоє дуже дорослих і самотніх людей. «Я вже так хочу до Києва! – казав він. – Та тут ще потрібно заїхати до Іловайська. Хлопцям допомогти, та й «бойових» поки не дають… А як я до тебе порожнім приїду? А комбат після Іловайська обіцяв усе видати».

Володя служив у добровольчому батальйоні «Донбас», у роті охорони. До Іловайська їх відправили в двадцятих числах серпня, точно вже не скажу зараз, коли саме.

Пам’ятаю, в День Незалежності він подзвонив, я якраз ходила на Хрещатик дивитися військовий парад:

– Тут такий парад! Така техніка! – радісно розповідала я йому. – Так гарно приймають добровольців! Тут танки!

– Я зрозумів, – хмуро відповів Володя. – Всі танки – на параді. Про нас забули…

– Ні, ні! Ніхто про вас не забув, – я активно заперечувала, однак не була впевнена, звісно ж, у слові «ніхто». А що я могла ще сказати?

– Дитячі малюнки пам’ятаєш? – запитав Володя. – Ті, що ти просила привезти?

– Так, – я, звісно, пам’ятала. Коли він запитав, що мені привезти, я попрохала, щоб на дитячому малюнку, які їм передають волонтери, його друзі написали для мене свої позивні.

– Вони в наплічнику залишились, на нашій базі в Кураховому. Я обов’язково їх заберу і віддам тобі.

– Дякую. Я буду дуже чекати. Чим ви там займаєтесь?

– Як завжди: воюємо і сперечаємося про долю України.

Так, сперечатися, дискутувати – вони це вміли і любили. Один говорить українською, другий – російською, третій – усіма одразу, четвертий – просто говорить, і кожного разу в них доходило до крику, та при цьому вони залишалися справжніми побратимами. Так жити й красиво сперечатися потрібно вміти. Там, у батальйоні, зібралися високомотивовані люди, які пішли воювати не за гроші й не за славу, а тільки тому, що так потрібно. Кожен із них сприйняв війну, як щось особисте, і не міг вчинити інакше. Успішні бізнесмени, що продали свою справу; люди з двома-трьома вищими освітами, що мали гарну роботу; люди, які повернулися з-за кордону спеціально для того, щоб узяти в руки зброю – це все вони, добровольці. І поруч із ними на рівних воюють інші хлопці: будівельники, інженери, вчителі, дизайнери, програмісти. Дуже світлі люди. Я не знала до серпня 2014 року, що в Україні живе стільки прекрасних людей, стільки сильних чоловіків. Я завжди вважала, що Україна – чисто жіноча країна, нас і в світі знають переважно тому, що у нас – красиві жінки. А до весни того року я жила взагалі якщо не в іншій країні, то в іншому вимірі. І коли у нас у квітні в Слов’янську на міськраді замінили український прапор на прапор «денеер», я подумала: «Ну, а що тут такого? Повисів один прапор, тепер нехай інший повисить!» Я була заможною жінкою за місцевими мірками, ніколи собі ні в чому не відмовляла, була впевнена, що моє життя та життя моєї родини ця переміна прапора ніяк не торкнеться. Люди навколо, переважна більшість, якось одразу підхопили ідею сепаратизму, ходили з георгіївськими стрічками, захоплено кричали: «Майдану – можна, а нам що, ні?» Йшли бабусі з онуками на площу, такі красиві, святкові. Коли з’явився перший бетеер перед виконкомом, люди аплодували, фотографувалися з «ополченцями». Потім з’явилися люди зі зброєю. Формально наше життя мало в чому змінилося: все йшло своєю чергою, ми ходили на роботу, працювали банки і магазини, діти ходили до шкіл і дитячих садочків. Так, іноді казали, що, мовляв, побили тут кількох проукраїнських активістів, які вимагали прапор повернути, ну, так і правильно, а що вони проти людей виступають? Потім у річці знайшли тіла депутата Рибака з Дружківки і ще одного хлопця – їх катували… Пропороті животи… Звісно, це стало шоком. Але навіть мій гарний друг тоді казав: «Так це ж «Правий сектор!» Я кажу: «Толя, звідки у нас тут у Слов’янську тому «Правому сектору» взятися? Де вони тут, покажи?» – «Ні, – каже, – це «Правий сектор»! Наші на таке не здатні!» Вища освіта