Читати книгу - "Рембо"

Ніч перетворилася на день. У повітря полетіли осколки металу й людські тіла. Відразу почулося ще кілька вибухів. «Боєприпаси», — подумав Рембо. Рвонув бак із пальним.

Але ця калоша не затонула. Вона, немов обійнятий полум’ям корабель-примара «Летючий голландець», продовжувала йти вперед.

Рембо кинув реактивну установку, схопив лук, сагайдак зі стрілами, вискочив на корму, але тут…

Канонерка, зіткнувшись із уламками, врізалася в сампан. Удар додав стрибку Рембо сили, і він, пірнаючи, боляче вдарився обличчям об мутну поверхню води. Його тіло пішло вглиб. Уже під водою він почув ревіння іншого мотора. Коли виплив на поверхню, обліплений від голови до ніг піском та намулом, відчув у повітрі запах бензину. Повернувшись у бік обійнятих вогнем пожежі канонерки та сампана, звернув увагу, що на березі з’явилися солдати. їхні злякані обличчя яскраво освітлювало полум’я. Одні показували на вогонь пальцями, інші кинулися в ріку, ніби сподіваючись урятувати вцілілих.

Рембо злегка підняв над поверхнею води обличчя й віддався на волю течії. Він удивлявся в берег, сподіваючись побачити там…

Коу. Він помітив, що вона укрилася за прибитими до берега мокрими корчами та гілками в самому гирлі ріки. Поруч

із нею був Бенкс — Рембо бачив його ноги, що стирчали з-під гілок.

Промоклий одяг і черевики тягли Рембо на дно. Нарешті ноги торкнулися слизького дна, і він поповзом добрався до укриття, де на нього чекали Коу з Бенксом.

— Вперед, — скомандував Рембо.

Він підняв Бенкса на спину, узяв лук і сагайдак зі стрілами, піднявся на ноги. Вони з Коу рушили в бік джунглів, які темніли вдалині, подалі від вогню.

«Місце підхвату», — думав він, ледве переставляючи ноги. Боліли мускули, не вистачало повітря. Потрібно будь-що дійти до місця підхвату.

Позаду пролунав чийсь крик. Потім інший, уже майже за самою спиною.

Він зібрав останні сили.

РОЗДІЛ 2

Траутмен сидів позаду Еріксона, напружено стежачи за тим, як той керує вертольотом «Агаста 109». Вони летіли над самими верхівками дерев, впоперек долини, що поросла густим лісом, піднімаючись та опускаючись залежно від ландшафту. У кабіні було темно.

Ти не можеш швидше? — запитав Траутмен.

Я і так вичавлюю з маляти сто п’ятдесят миль, — відповів Еріксон.

Попереду позначилася гориста лінія обрію, підсвічена знизу слабким мерехтінням.

До того ж ти сам сказав, що все має йти строго за розкладом, — продовжував Еріксон. — Ми добралися сюди раніше, ніж було домовлено. Якщо твій хлопець живий і тепер іде до місця підхвату, поспіх йому тільки зашкодить. Нам теж. Конги почнуть з’ясовувати, у чому справа, і засічуть нас.

Еріксон намагався перекричати ревіння зустрічних потоків повітря — задній відсік вертольота було відкрито.

Під нами округ Інджан, — з усмішкою сказав Дойл.

Лінія обрію світлішала з кожною хвилиною.

РОЗДІЛ 3

Сонце піднімалося вище і вище. Рембо завзято піднімався вгору схилом. У нього боліли плечі. Одяг промок від поту.

Коу розсовувала зарості, вдивлялася вперед. Ствердно кивнувши Рембо, пішла далі.

Прямо перед ними відкрилася прогалина. І це було набагато приємніше видовище, ніж водоспад.

Тому що це — місце підхвату.

Рембо відшукав укриття, утворене рослинами, опустив Бенкса на землю, випрямився, розправив плечі, намагаючись розслабити зведені судорогою м’язи.

Його погляд був спрямований туди, відкіля вони прийшли, — Рембо уважно вдивлявся в положистий схил долини.

Крізь зарості продиралися солдати. Він чув їхні гучні голоси, луну яких відбивали джунглі.

Що ж, варто віддати належне — їх веде дуже досвідчений філер, не важливо хто він: місцевий селянин чи солдат. Не мине й чверті години, як вони будуть тут.

Він повільно повернувся на триста шістдесят градусів, уважно розглядаючи місцевість.

Чорт забирай, де ж вертоліт?

Рембо кинув погляд на свій лук і сагайдак зі стрілами, потім перевів його на АК-47 у Коу за плечем.

Знаєш що, давай мінятися.

Незабаром буде вертоліт.

Звичайно. Я це так, про всяк випадок.

Коу віддала йому автомат, він простягнув їй свій лук.

У сагайдаку пачка вибухівки С-4. Але ти не бійся — без детонатора вона не вибухне.

Знаю. Снука навчив мене, як з нею поводитися.

Чудово.

Крики, наближаючись, ставали все чіткішими.

Буде краще, якщо ти зникнеш, — сказав Рембо.

Що? Ти не летиш з нами? — пробурмотів Бенкс.

Мені наказано залишитися тут. Але, може…

Рембо здивовано підняв брови.

Може, я залишуся з вами до кінця? Може, зможу чим- небудь допомогти?

Рембо дивився на солдатів, які продираються крізь зарості. На вертоліт поки й натяку нема.

До кінця? Але це і є кінець.

Але я хочу залишитися. Забути всі накази. У мене з’явився шанс. Візьмеш мене туди?

Туди? Куди це? — не зрозумів він.

В Америку. Тобі варто лише захотіти. Візьми мене із собою. Як свою дружину, — перейшла вона зненацька на «ти».

Рембо сторопів. Що за божевільна думка. У ній прихована погроза. Та він…

Ти мене не розумієш. Зі мною не треба жити. Просто потрібно допомогти вибратися звідси. У Хантінтон Біч. Я хочу побачити свого брата. — У Коу тремтів голос. — А найголовніше — побачити сина. Ти розлучишся. Скажеш, що я — погана дружина. Але я отримаю підданство. І залишуся в Америці.

Але я тут для того, щоб визволити військовополонених, — мимрив Рембо. — Тобто… Що подумають про мене, якщо я привезу звідси дружину?

Подумають? — Коу випросталася, гордо піднявши голову. — Тільки те, що ти — чоловік.

Він заперечливо похитав головою.

У чому справа? Ти не дозволяєш собі відчувати? У тобі вже померли всі почуття? Але ж ми ще живі. — Вона вказала пальцем на пурпурні орхідеї, що цвіли на болоті на краю джунглів. — Моє кодове ім’я — Орхідея. Квітка, що росте тільки на гарній землі. Тут під землею лежать кістки тварин, людей. Вони загинули в джунглях. Удобрюють землю. Щоб на ній росли найпрекрасніші квіти. Орхідеї. Тут багато мертвих. В’єтнамців. В’єтконгів. Американців. І багато прекрасних квітів. Але я сподіваюся залишитися живою. Хай я не така прекрасна, але я хочу залишитися живою. Я не хочу помирати.

Рембо кивнув у бік, звідки лунали крики.

Може, ми помремо скоріше, ніж ти думаєш, — сказав він

Коу була схожа на вбиту горем маленьку дівчинку.

Я думала, ти…

Рембо відчував, що в нього занило серце. Ще вчора він би нізащо не повірив, що з ним може статися таке.

Раптом, на подив Рембо, Коу пригорнулася до нього всім тілом і поцілувала його в щоку.

Ще дивнішим було те, що він дозволив їй це зробити. За останні чотирнадцять років це був його найближчий контакт із жінкою. Коли губи Коу торкнулися