Читати книгу - "Учта для гайвороння"

class="p1">— Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.

— Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.

Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.»

— Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?

— Ні. Жоден. Ніхто.

Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.»

— Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.

— Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.

— Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв.

— Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»

«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»

— Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба?

— Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…

Обличчя його скривилося у раптовому нападі.

— Я його зброєносець, — повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, — а він кинув мене напризволяще.

Санса

Коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, в Зимосічі аж на півроку залишився гостювати мандрівний співець. То був старий з білим волоссям та обвітреним обличчям, але як солодко він співав про лицарів, їхні мандри та пригоди, їхніх красних панн та шляхетних дружин, і Санса плакала гіркими слізьми, коли співець їхав геть, і вмовляла батька не відпускати його.

— Наш гість заспівав кожної пісні, якої знав, уже щонайменше тричі, — лагідно пояснював їй князь Едард. — Я не можу тримати людину проти її волі. Не плач, мила моя — скоро до нас приїдуть інші співці.

Але співці не їхали ще рік, а чи й довше. Санса молилася Седмиці у септі та старим богам серце-дерева, благала повернути їй старого, ба краще — надіслати іншого співця, юного та красного на вроду. Але боги не відповіли, і у палатах Зимосічі панувала тиша.

Втім, те все сталося у дні давно минулі, коли вона була малим дурним дівчатком. Зараз вона — красна діва тринадцяти років, розквітла жінка. Кожен вечір її та ніч повнилися піснями, і вдень Санса тепер молилася про тишу.

Якби Соколине Гніздо будували як усі інші замки, то співи мерця чули б лише пацюки та наглядачі — адже товсті стіни підземель радо ковтали і пісні, і стогони, і вереск. Але небесні келії мали за одну стіну порожній простір, а тому кожне заспіване мерцем слово вільно лунало на кам’яних схилах Велетневого Списа. А які ж пісні він обирав… про «Танок драконів», про прекрасну Жонкіль та її дурня, про Янку зі Старокаменів та Принца Драконобабок. Він співав про зради і найпідліші вбивства, про страчених нещасних і криваву помсту. Він співав про горе та сум.

Хай куди Санса йшла у замку, їй не вдавалося уникнути музики. Музика злітала вгору звивистими баштовими сходами, знаходила її оголеною в лазні, вечеряла разом із нею в сутінках, прокрадалася навіть у опочивальню, коли час було зачиняти віконниці на клямки. Музика прилітала на крилах морозного вітру і так само, як мороз, вистужувала їй серце. Хай на Соколине Гніздо від самого дня смерті пані Лізи більше не падав сніг, але ночами навкруги панував лютий холод.

Голос співця був сильний та солодкий. Сансі здалося, що тепер він став навіть кращий, ніж раніше — багатший на відтінки, повний болю, страху та нездійсненних прагнень. Вона не розуміла, чому боги подарували такий голос такій ницій людині. «Він би взяв мене силоміць на Пальцях, якби Петир не прислав пана Лотора наглянути за мною, — нагадала вона собі. — А потім грав пісні, щоб заглушити мій крик, коли тітка Ліза намагалася мене вбити.»

Втім, від тих спогадів слухати легше не ставало.

— Благаю вас, — умовляла вона князя Петира, — чи не можна це припинити?

— Я йому слово дав, дорогенька.

Петир Баеліш, князь на Гаренголі, коронний намісник на Тризубі, наказний господар Соколиного Гнізда і Долини Арин, підняв очі від листа, якого саме писав. Відколи впала пані Ліза, він написав мало не сотню листів; Санса безліч разів бачила, як круки вилітають з крукарні та влітають до неї.

— Краще я терпітиму його спів, ніж слухатиму скигління та схлипи.

«Справді, хай краще співає, але ж…»

— Чи обов’язково йому співати усю ніч, мосьпане? Князь Роберт не може спати, плаче…

— …за покійною матінкою. Цьому зарадити ніяк не можна, його мамці більше нема на світі. — Петир здвигнув плечима. — Та вже недовго лишилося. Князь Нестор підніметься до нас назавтра.

Санса вже стрічала князя Нестора Ройса — лише одного разу, після одруження Петира з її тіткою. Ройс був Намісником Місячної Брами — великого замку, що стояв коло підніжжя гори і охороняв сходи до Соколиного Гнізда. Весільний почет переночував у нього, перш ніж розпочати підйом до Гнізда. Князь Нестор не кинув на неї навіть другого погляду, і все ж новина про його приїзд нажахала Сансу. Князь служив ще й великим підстолієм Долини, був вірним слугою Джона Арина та пані Лізи.

— Він же… ви ж не дозволите князеві Нестору побачити