Читати книгу - "Сирітський потяг"

193
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 68
Перейти на сторінку:
він співає ясним, низьким голосом. Він грає Ґленна Міллера, Арті Шоу й Ґлена Ґрея, музику, яку знають усі, — пісні на кшталт «Маленький брунатний кухлик» і «Небеса почекають», перекомпоновані так, щоб переставити акценти, а також деякі старі, давно знані мелодії для сивочолих чоловіків, що випивають за шинквасом. Коли-не-коли він витягає з валізки ноти, але, здається, переважно грає з пам’яті чи на слух. Невелика група старших жінок із дамськими сумочками в руках, зі старанно укладеним волоссям, що, напевно, приїхали на закупи з якоїсь глибинки чи передмістя, всміхаються й туркочуть, коли він грає перші ноти «Місячної серенади».

Розмова тече повз мене, оминає мене, зачіпаючи лише час від часу, коли я маю відповісти на питання чи посміятися з жарту. Я не звертаю уваги. Як я можу? Голландчик промовляє до мене через піаніно, і наче уві сні я розумію, що він каже. Я жила так самотньо, відрізана від свого минулого. Хай як старатимуся, я завжди почуватимуся чужою й дивною. І тепер я зустріла такого самого стороннього, який говорить моєю мовою, не кажучи й слова.

Що більше люди напиваються, то більше дають заявок і повнішою стає Голландчикова банка для чайових. Річард сховав голову в Ліл на шиї, а Ем мало не сидить на руках у якогось сивого чоловіка, що прибився до нас із бару.

— «Над веселкою»! — гукає вона, випивши кілька джинів із тоніком. — Знаєш її? З того фільму?

Голландчик киває, всміхається й опускає пальці на клавіші. З того, як він грає мелодію, я розумію, що це не вперше його просять її заграти.

Йому залишається ще півгодини до кінця робочого дня, коли Річард показово дивиться на годинника.

— Ох ти, чорт, перепрошую за свою французьку, — каже він. — Уже пізно, а мені завтра до церкви.

Усі сміються.

— Мені теж уже час лягати, — додає Ліл.

Ем посміхається.

— Лягати куди?

— Ходімо звідси, мені треба забрати те, що я залишив у тебе в номері, — звертається Річард до Ліл, підводячись.

— Що саме? — питає вона.

— Ти знаєш. Ну, те, — відказує він, підморгуючи Ем.

— Він має забрати те, Ліл, — п’яно мовить Ем. — Те!

— Я не знала, що чоловікам можна заходити в номери.

Річард тре великий і вказівний палець один об одного.

— Змащене колесо краще їде, якщо ти розумієш, про що я.

— Адміністратора легко підкупити, — перекладає Ліл. — Просто щоб ти знала, на випадок якщо захочеш провести час із тим красунчиком. — Вони з Ем вибухають хихотінням.

Ми домовляємося зустрітися у вестибюлі готелю наступного дня в полудень, і вони вчотирьох підводяться йти. Аж тут їхні плани змінюються: Річард згадує про бар, відкритий до другої, і вони йдуть його шукати, дівчата хитаються на підборах і хиляться до чоловіків, що радо їх підтримують.

Трохи за північ вулиці за дверима готелю освітлені, але порожні, наче сцена до появи акторів. Байдуже, що я заледве знаю чоловіка, яким став Голландчик, нічого не знаю про його сім’ю, його юність. Я не переймаюся тим, на що це буде схоже, якщо я приведу його з собою в номер. Мені просто хочеться провести з ним більше часу.

— Ти певна? — питає він.

— Абсолютно.

Він дає мені в руку кілька купюр.

— Це для адміністратора. З банки для чайових.

Так холодно, що Голландчик накидає мені на плечі свій піджак. Йдучи, ми тримаємося за руки, і, здається, природнішого за це немає у світі. Між низьких будівель видніються зорі, що виблискують на оксамитовому небі.

За стійкою сидить адміністратор — тепер це старший чоловік, обличчя якого прикриває твідовий картуз.

— Чим можу допомогти?

Дивно, але я взагалі не нервуюся.

— Мій кузен живе в місті. Не страшно, якщо він підніметься зі мною?

Адміністратор крізь скляні двері дивиться на Голландчика, що стоїть на тротуарі.

— Кузен, так?

Я кладу перед ним на стійку два долари.

— Буду дуже вдячна.

Пучками пальців адміністратор бере гроші зі стійки.

Я махаю Голландчикові, він відчиняє двері, кивком вітається з адміністратором і йде за мною до ліфта.

У дивному, затіненому світлі мого маленького номера Голландчик знімає ремінь та сорочку й вішає їх на спинку єдиного стільця. Він простягається на ліжку в майці і штанях, спиною до стіни, і я притуляюся до нього, відчуваючи, як його тіло охоплює моє. Я відчуваю на шиї його тепле дихання, на талії — його долоню. Якусь мить я думаю, чи він мене поцілує. Мені хочеться, щоб поцілував.

— Як так може бути? — бурмоче він. — Це неможливо. І все одно я про це мріяв. А ти?

Я не знаю, що сказати. Я ніколи не наважувалася мріяти, що ще колись його побачу. Зі свого досвіду я знаю, що коли втрачаєш когось дорогого, то це назавжди.

— Якою була найкраща подія у твоєму житті за останні десять років? — питаю я.

— Оця зустріч з тобою.

Усміхаючись, я легенько штовхаю його в груди.

— А крім цього.

— Наше знайомство.

Ми обидва сміємося.

— Крім цього.

— Гм-м, крім цього. — Він замислюється, торкаючись губами мого плеча. — Чи було ще щось, окрім цього?

Він притискає мене до себе, його долоня лягає на моє стегно. І хоч я ніколи нічого такого не робила — майже ніколи не бувала з чоловіками наодинці, не кажучи вже про чоловіків без сорочки, — я не нервуюся. Коли він мене цілує, я відзиваюся всім тілом.

Згодом він каже:

— Напевно, найкращим було зрозуміти, що мені добре вдається грати на піаніно. Я був такою порожньою людиною. Зовсім не мав упевненості у собі. Гра на піаніно дала мені місце у світі. І… я міг це робити, коли був розлючений, засмучений чи навіть щасливий. Так я виражав свої почуття, коли навіть не знав, що маю їх. — Він злегка сміється. — Звучить безглуздо, так?

— Ні.

— А в тебе? Яка подія для тебе була найкраща?

Я не знаю, чому поставила йому це питання, бо ж сама не маю на нього відповіді. Я вмощуюся так, щоб сидіти в голові вузького ліжка, підгорнувши під себе ноги. Доки Голландчик переміщається так, щоб сидіти, притулившись до стіни, з іншого краю, з мене ллються слова. Я розповідаю йому про свою самотність і недоїдання в Бернів, принижене животіння у Ґротів. Розповідаю, яка я вдячна Нілсенам і якою нікчемною часом почуваюся з ними.

Голландчик розповідає, що сталося з ним після того, як він пішов із зали засідань. Життя з тою фермерською родиною справдило його найгірші побоювання. Вони змусили його спати на клунку з сіном у сараї й били, якщо він скаржився. Він зламав ребра під час пригоди на сінокосі, й вони не викликали лікаря. Він прожив із ними три місяці й нарешті втік, коли

1 ... 57 58 59 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сирітський потяг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сирітський потяг"