Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. – Прісько, гу!.. Марто, гу!.. – кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. – «Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат!» – подумала вона та знову: – Прісько, гу!.. Ганно, гу!..

Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні – хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.

– Біг на поміч! – сказав, підійшовши к Марусі.

– Спасибі! – зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце – вона не раз його бачила в церкві, й він прийшовся їй по серцю.

– Що се ти одна тут ходиш? – спитав парубок.

– Ні, нас тут дівок багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.

– А як же тебе звуть?

– Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?

– Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.

– Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?

– А невже б ти була согласна вийти за мене?

– Дак що ж тут за диковина… – відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.

– Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оції квіточки, котрі я для тебе нарвав.

– Спасибі тобі! – сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: – Як-бо тебе зовуть?

– Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком… Ох, Марусю, якби ти знала, як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п’ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?

– Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами… Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.

Грицько обняв дівчину й поцілував.

– Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров’я, пришлю до тебе старостів.

Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

Скоро по всьому селу рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Всі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.

Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і, скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.

– Чи чуєте, мамо? – сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. – Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.

Та й визирнула у вікно, а там – ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання – не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.

– Прощай, Марусе, – сказав, ридаючи, Гриць. – Після завтрього, може, мені вже й лоб забриють.

ІІІ

Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дорозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що всяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втоплениці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.

Страшно їй іти в таку пору да ще к тому – к дівиці з того світу! Та що робить? Їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. «Упаду я в ноги втоплениці, вона така добра, вона мені нічого не зробить», – думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня години, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце, та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втоплениці. Вона нікуди більш не гляділа, тільки на воду, де живе та. Аж ось – з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка виплигнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.

– Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори, я все зроблю.

Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втоплениці у ноги.

– Не кланяйся мені, – сказала та Марусі. – У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.

Маруся з плачем розказала про свою біду.

– Не плач, – сказала втоплениця. – Я бачу, що болить у тебе по ньому серце і я зроблю, щоб Грицько був твій… Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро