Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

я у роздертій блузці біжу вулицею… Я горлала: «Зельда померла!» І всі, гадаю, були переконані, що я плачу… Але насправді… Ох, Луїсе, мені часом здається, що я тоді сміялася. Ось що я робила насправді.

— Якщо це дійсно так, то я аплодую тобі стоячи, — запевнивсказав Луїс.

— Ти ж зараз це не серйозно, — мовила Рейчел з цілковитою впевненістю людини, яка нібито була над усім цим.

Луїс відпустив її. Він подумав, що вона, можливо, нарешті позбулася цих жахливих, огидних спогадів, які стільки років переслідували її. Ну хоча б частини з них, але ніколи повністю. Луїс Крід не був психіатром, але знав, що існує безліч старих, іржавих, тільки наполовину похованих речей, до яких люди змушені повертатися, навіть якщо ніхто не хоче те згадувати. Цієї ночі Рейчел практично всі їх дістала, наче якийсь гротескний зуб із зогнилим нервом і смердючим коренем. Хай вони минають. Якщо Бог і справді є Добром, то все залишиться тільки в далеких розмитих снах. Те, що Рейчел змогла стільки розповісти йому, не свідчило про її хоробрість. Ні, воно голосно сурмило про це. Луїс захоплювався нею. Він відчував вдоволення.

Він увімкнув світло.

— Так, — повторив він. — Я аплодую тобі за це, і, якщо мені потрібна була ще одна причина не любити твоїх батьків, я її маю. Вони не повинні були залишати тебе саму з нею, Рейчел. Ніколи.

Наче дитина — восьмирічна дитина, якою вона була, коли сталися ці брудні, огидні речі, — вона кинула з докором:

— Був же Песах, Лу…

— Та хай хоч Судний день! — з такою люттю в охриплому голосі промовив Луїс, що Рейчел мимоволі трохи відсахнулася від нього. Він згадав медсестер, тих двох «карамельок», яким не пощастило бути в лазареті того ранку, коли принесли помираючого Паскоу. Одна з них — міцна мініатюрна дівчина на ім’я Карла Шаверс, повернулася наступного дня на роботу і працювала так, що навіть Чарлтон була вражена. Іншу дівчину він більше ніколи не бачив. Луїс нічому не дивувався і не звинувачував її.

Де ж була доглядальниця? Мала ж бути спеціальна доглядальниця… вони пішли… вони просто пішли, залишивши восьмирічну дитину з помираючою сестрою, яка на той момент цілком, можливо, вже була божевільною. Чому? Бо був Песах? Бо елегантна Дороті Ґолдман саме того ранку не могла стерпіти смороду і їй потрібно було кудись вийти ненадовго? Тож хай її обов’язки візьме на себе Рейчел. Восьмирічна дівчинка Рейчел з милими кісками в моряцькій блузочці. Хай Рейчел виконує йобані обов’язки своєї матері. Рейчел же могла залишитися і пережити весь той сморід. Цікаво, її відправляли б на шість тижнів у дитячий табір у Вермонті, якби вона не могла стерпіти сморід, який сочився з її помираючої сестри? Десять нових сорочок і светрів для Ґейджа і шість нових суконь для Еллі. Я оплачу вашу освіту, якщо ви триматиметеся подалі від моєї дочки… А де ж був ти і твоя срана чекова книжка, коли одна твоя дочка помирала від спинного менінгіту, а інша була сам на сам з нею, дешевий виблядку? Де була твоя ЙОБАНА?..

Луїс підвівся з ліжка.

— Ти куди? — стривожено запитала Рейчел.

— Узяти «Валіум».

— Ти ж знаєш, я…

— Сьогодні треба.

Вона випила пігулку і розповіла йому решту. Її голос залишався спокійним весь час. Заспокійливе добре діяло. Сусіди з найближчого до них будинку знайши восьмирічну Рейчел біля дерева… Вона скорчилася на землі і кричала: «Зельда мертва». Усе голосніше і голосніше. З носа у неї текла кров. Уся блузка була заляпана червоним. Ті ж самі сусіди подзвонили в лікарню та її батькам. Але спершу вони спинили носову кровотечу, напоїли Рейчел чашкою гарячого чаю з двома таблетками аспірину. Тільки тоді дівчинка змогла чітко сказати, де зараз її батьки. Вони гостювали у містера і місіс Каброн на іншому боці міста. Пітер Каброн був бухгалтером у їхній компанії.

Того вечора в домі Ґолдманів відбулися великі зміни. Зельди не стало. Її кімнату вимили і продезінфікували. Усі меблі викинули. Кімната нагадувала порожню труну. Пізніше — набагато пізніше — вона перетворилась на кімнату для шиття.

Перший страшний сон примарився Рейчел тої ж ночі. Вона прокинулася о другій і закричала, кличучи маму, бо з жахом відчула, що не може встати з ліжка. Уся спина нестерпно боліла. Вона потягнула її, перевертаючи Зельду. З припливом адреналіну Рейчел так шарпонула сестру, що аж блузка на ній порвалася.

Те, що вона надірвалася, намагаючись не дати Зельді задихнутися, було ясно як божий день. Елементерно, Ватсоне. Це було очевидно для всіх, крім самої Рейчел. Вона була переконана, що то сестра мститься їй з того світу. Зельда знала, що Рейчел раділа її смерті. Зельда знала, що, коли Рейчел вибігла з дому, горланячи: «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!», вона сміялася, а не плакала. Зельда знала, що її вбили, і передала свій спинний менінгіт сестрі; скоро спина Рейчел почне викривлюватися, скручуватися, руки перетворяться на пташині кігті, а сама вона лежатиме в ліжку, поступово обертаючись на почвару.

Вона кричатиме від болю, як кричала колись її сестра; пісятиметься в ліжко і врешті-решт удавиться власним язиком. Це була помста Зельди.

Ніхто не міг переконати Рейчел у протилежному. Ні мати, ні батько, ні доктор Мюррей, який діагностував у неї легке розтягнення і різко (жорстоко — подумав Луїс) порадив Рейчел припинити цей концерт. Він нагадав, що її сестра померла і батьки вбиті горем, тож зараз не час намагатися привернути до себе увагу. Тільки той факт, що болі поступово минулися, переконав Рейчел, що то не була ані помста Зельди, ані Божа кара. Місяцями (так вона сказала Луїсу, хоча насправді це тривало вісім років) вона прокидалася від жахних снів, у яких Зельда помирала знову і знову, і в пітьмі руки Рейчел тягнулися до спини, щоб переконатися, чи все гаразд. Часом сон тривав далі; їй уже здавалося, що двері шафи відчиняються і звідти вийде Зельда. Посиніла і скрючена, очі сяятимуть мертвою білизною, її чорний язик вивалиться із зогнилого рота. Руки її були, як пташині кігті, вона хотіла вбити вбивцю, яка скрутилася на ліжку. Зельда кидалася на Рейчел, намагаючись добратися до її спини.

Вона не ходила на похорон Зельди, вона не ходила більше ні на який похорон узагалі.

— Якби ти розказала мені про це раніше, — зітхнув Луїс. — Це б пояснило дуже багато речей.

— Я просто не могла, — відповіла Рейчел. Голос її звучав зараз дуже сонно. — Здається, з того часу у