Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

мене виробилася певна фобія щодо цих питань.

«Просто маленька фобія, — подумав Луїс. — Так, звичайно».

— Я не можу… не можу нічого з собою вдіяти. Я розумію, що ти маєш рацію: смерть абсолютно природна річ, навіть правильна… але в голові… всередині мене…

— Так.

— Того дня, коли я на тебе визвірилася, я знала, що Еллі плаче через саму ідею… вона має звикнути до думки… але я нічого не могла з собою вдіяти.

— Не треба вибачень, — він скуйовдив їй волосся. — Але якщо тобі від цього стане легше, то я, чорт забирай, приймаю їх.

Вона посміхнулася.

— Тепер ти знаєш усе. Мені стало легше. Я почуваю себе так, наче звільнилася від того, що отруювало мене роками.

— Мабуть, так і є.

Очі Рейчел заплющилися, а потім різко відкрилися знову.

— Не звинувачуй у всьому мого батька, Луїсе. Будь ласка. То були жахливі часи для нього. Рахунки за лікування Зельди були неймовірно великими. Батько проґавив нагоду вкласти гроші в передмістя, а продажі в місті різко впали. Мама тоді ледь не збожеволіла.

Що ж, усе вирішилось. Смерть Зельди стала сигналом, що знову настали добрі часи. Був невеличкий спад, але гроші знову повернулися, і татко, отримавши свій прибуток, ніколи більше не озирався назад. Однак я просто не можу забути цього. Можливо, тому, що досі відчуваю…

— Провину?

— Гадаю, що так! Ти не злитимешся на мене, якщо я захворію в день, коли ховатимуть Норму?

— Ні, кохана, я не злитимусь. — Він замовк і торкнувся до її руки. — Можна я візьму Еллі?

Її рука затремтіла в його.

— О, Луїсе, не знаю, чи варто, — з голосу було чути, що страх знову повернувся. — Вона ще така маленька…

— Вона вже з рік знає, звідки беруться діти, — знову нагадав він.

Рейчел на деякий час затихла. Вона кусала губи, дивлячись на стелю.

— Якщо ти гадаєш, що так краще, — нарешті вимовила вона. — Якщо ти гадаєш, що це їй не нашкодить.

— Ходи до мене, Рейчел, — прошепотів Луїс, і всю ніч вони спали в обіймах одне одного. Коли «Валіум» перестав діяти і посеред ночі Рейчел затремтіла, Луїс шепотів їй на вухо, що все буде добре, поки вона не заснула.

33

«Бо чоловіки і жінки — то квіти в долині. Вони цвітуть сьогодні, вони цвітуть, а завтра їх кинуть до печі; вік людський короткий; і згорає він, як комета в небі. Помолімося ж».

Еллі, що була вбрана в спеціально куплену для цього блакитну сукню, так різко опустила голову, що Луїс, який сидів поряд, почув, як у неї хруснула шия. Еллі не часто бувала в церквах, і, звісно ж, це був її перший похорон. Таке поєднання змусило її зануритися в побожну тишу.

Для Луїса це була рідкісна нагода поспостерігати за дочкою. Зазвичай, засліплений любов’ю до неї та Ґейджа, він рідко міг поглянути на неї збоку. Але зараз він бачив майже класичний приклад дитини, яка переживає важливий етап свого життя, дитини, яка з неймовірною допитливістю всотує безкінечний потік нових знань. Еллі була, на диво, мовчазною. Вона не сказала ні слова, навіть коли Джад, який виглядав трохи незвично, але елегантно у своєму чорному костюмі та туфлях на шнурках (Луїс подумав, що вперше бачить Джада в чомусь, окрім мокасинів чи зелених гумових чобіт), нахилився до неї, поцілував і сказав: «Добре, що ти прийшла, сонечку. Норма, закладаюся, також радіє»

Еллі глянула на нього, широко розплющивши очі.

Тепер методистський священник, преподобний Лафлін, виголошував молитву, в якій просив Господа дарувати їм усім милість Свою.

— Ті, хто нестимуть труну, хай підійдуть, — сказав він.

Луїс почав був підніматися, але Еллі різко вчепилася в нього. Вона була налякана.

— Татку, ти куди? — прошепотіла вона. — Татку?

— Я один з тих, хто нестиме труну, люба. — Луїс знову сів біля дочки та обійняв її за плечі. — Я маю допомогти винести тіло Норми з церкви. Нас четверо — я, два Джадові племінники і брат Норми.

— А як я тебе знайду? — Еллі все ще була стурбована і налякана.

Луїс глянув уперед. Троє чоловіків уже чекали на нього біля Джада. Решта процесії вже почала виходити, деякі люди плакали. Він побачив Міссі Дендрідж, вона не плакала, але очі в неї були червоними. Жінка помітила його і підняла руку в якійсь подобі привітання.

— Просто вийди на сходи, я тебе зустріну там. Добре?

— Добре, — відповіла Еллі, — не забудь про мене.

— У жодному разі!

Він підвівся, але Еллі знову смикнула його за руку.

— Татку?

— Що, доцю?

— Не впусти її, — прошепотіла Еллі.

Луїс приєднався до решти, і Джад представив його своїм племінникам, які насправді доводились йому двоюрідними чи навіть троюрідними братами… нащадками брата Джадового батька. Вони були доволі кремезними як на свої двадцять років і дуже схожими з лиця. Брату Норми було десь під п’ятдесят, як припускав Луїс, і, попри біль через смерть сестри, написаний у нього на обличчі, він непогано тримався.

— Радий з усіма вами познайомитися, — проказав Луїс. Він почувався трохи незручно… Чужинець у родинному колі.

Вони всі кивнули йому.

— З Еллі все гаразд? — спитав Джад, підморгуючи їй. Та застигла посеред вестибюлю, роззираючись навкруги.

— Звісно, вона просто хоче переконатися, що я не розчинюся, як туман, — сказав він і майже всміхнувся. Але потім він подумав про Оза, Вевикого і Гвізного, і посмішка миттю зів’яла. — Гадаю, що так, — і Луїс помахав дочці рукою.

Вона помахала йому у відповідь і вибігла, майнувши своєю блакитною сукенкою. Він був вражений, наскільки по-дорослому вона виглядала. Ця ілюзія, якою б миттєвою не була, змусила чоловіка заклякнути на секунду.

— Ну що, хлопці, всі готові? — спитав один із племінників.

Луїс кивнув. Кивнув і молодший брат Норми.

— Обережніше з нею, — попросив Джад хрипким голосом. Потім він повернувся і повільно попрямував на вихід, опустивши голову.

Луїс підійшов до лівого заднього боку сталево-сірої труни «Американський супокій», яку Джад обрав для дружини. Вони міцно взялися за ручки і винесли труну на шарпкий лютневий холод. Хтось — можливо, церковний наглядач — посипав золою засніжену дорогу.

Надворі на зимовому вітрі забілів катафалк. Директор похоронного бюро разом з синочком-амбалом тримались поряд, готові будь-якої миті підхопити труну, якщо хтось (наприклад, брат Норми) підсковзнеться.

Джад стояв позаду і спостерігав, як вони поклали труну в кадилак.

— Прощавай, Нормо! — сказав він і запалив цигарку. — Скоро стрінемося, моя пташко.

Луїс обійняв Джада за плечі, поруч стояв брат Норми, а за ними тупцяли директор бюро і його син. Дебелі племінники (чи