Читати книгу - "Немезида"

що посилка була адресована їм помилково. І запитаю, чи не зроблять вони мені таку ласку й не перешлють її на адресу того товариства, якому я мала намір її надіслати.

— У вас вийшла якась дуже складна історія.

— Це пусте, — сказала міс Марпл. — Адже мені треба було розповісти що-небудь. Звичайно ж, я не писатиму їм ніякого листа. Цю справу я доручаю вам. Вам треба буде з’ясувати, що там було покладено в ту посилку. Я переконана, ви знайдете спосіб, як це зробити.

— А чи буде в тій посилці ім'я того, хто її відіслав?

— Не думаю. Там може бути хіба що клаптик паперу з написом «від ваших друзів» або якась вигадана адреса, наприклад, «Місіс Піпін, 14, Вестбурн Ґроув» — і якби комусь заманулося навести довідки, то особи з таким ім’ям там не виявилося б.

— А інших альтернатив ви не бачите?

— Там може знайтися папірець, на якому написано «Від міс Антеї Бредбері-Скот», але таку можливість я виключаю.

— То це була вона?

— Вона віднесла її на пошту, — сказала міс Марпл.

— І ви попросили, щоб вона віднесла її туди?

— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Я нікого не просила щось відсилати. Уперше я побачила ту посилку, коли Антея несла її, ідучи через парк біля «Золотого кабана», де ми з вами сиділи й розмовляли.

— Але ви пішли на пошту й заявили там, що посилка була вашою?

— Так, — сказала міс Марпл, — але це було неправдою. Адже поштові службовці — люди обережні, а мені треба було з’ясувати, на яку адресу посилку відіслано.

— Ви хотіли з’ясувати, чи було відіслано таку посилку й чи її принесла на пошту одна із сестер Бредбері-Скот — або, конкретніше, міс Антея?

— Я знала, що її принесла Антея, — сказала міс Марпл, — адже ми обоє бачили, як вона її несла.

— Гаразд. — Він узяв папірець з її руки. — Гаразд, я спробую це зробити. Ви гадаєте, та посилка становить для нас інтерес?

— Я думаю, її вміст може виявитися дуже важливим.

— Ви полюбляєте зберігати свої висновки в таємниці? — запитав професор Вонстед.

— Це не таємниці, — відповіла міс Марпл, — а радше можливості, які я досліджую. Я не хочу нічого стверджувати доти, доки мені не вдасться роздобути конкретніші факти.

— Щось іще?

— Я думаю — незалежно від того, хто відповідає за такі речі, його треба попередити, що, можливо, буде знайдено ще один труп.

— Ви хочете сказати, буде знайдено ще один труп, що має стосунок до справи, яка нас цікавить? До того злочину, який скоєно десять років тому?

— Так, — сказала міс Марпл. — Правду кажучи, я в цьому цілком переконана.

— Ще один труп. Чий?

— Поки що це тільки моє припущення, — сказала міс Марпл.

— Ви маєте якесь уявлення про те, де він лежить?

— О, так, — сказала міс Марпл. — Я переконана, що знаю, де він лежить, але мені треба ще трохи часу, перш ніж я зможу сказати вам це напевне.

— Про який труп ви говорите? Труп чоловіка? Жінки? Дитини? Дівчини?

— Існує ще одна дівчина, яка тоді зникла, — сказала міс Марпл. — Її звали Нора Брод. Вона зникла, і відтоді її не бачили й нічого про неї не чули. Я здогадуюся, де заховано її труп.

Професор Вонстед подивився на неї.

— Ви знаєте, чим більше ви говорите, тим менше мені хочеться залишати вас тут саму-одну, — сказав він. — У вас надто багато здогадів, і ви можете вчинити якусь дурницю, хоч не виключено…

— Не виключено, що всі мої здогади — нісенітниця? — запитала міс Марпл.

— Ні, ні, я мав на увазі зовсім не те. Але якщо ви справді знаєте так багато, то це може накликати на вас небезпеку… Ліпше я залишуся тут і оберігатиму вас.

— Ви тут не залишитеся, — сказала міс Марпл. — Ви повинні поїхати до Лондона й виконати там важливу роботу.

— Ви так говорите, ніби знаєте вже дуже багато, міс Марпл.

— Я певна, що справді знаю вже дуже багато. Але мені треба здобути докази.

— Здобуваючи докази, ви можете наразити себе на великий ризик. А я не хочу, щоб поліції довелося шукати тут ще один труп. Ваш.

— Ви перебільшуєте, — сказала міс Марпл.

— Небезпека для вас може стати цілком реальною, якщо ваші здогади правильні — і ви це знаєте. Ви підозрюєте якусь конкретну особу?

— Я дещо знаю про одну особу, так мені здається. Але я повинна довідатися більше — і тому я залишаюся тут. Якось ви мене запитали, чи відчуваю я атмосферу зла. Так, я її відчуваю і відчуваю її тут, атмосферу зла або, якщо хочете, небезпеки — великого нещастя, страху… Я повинна тут щось зробити. Зробити все, на що я спроможна. Але така стара жінка, як я, мало на що спроможна.

Професор Вонстед лічив, стримуючи дихання:

— Раз, два, три, чотири…

— Що ви рахуєте? — запитала міс Марпл.

— Людей, які залишилися в автобусі. Я виходжу з припущення, що вони не цікавлять вас, адже ви дозволили їм поїхати, а самі залишаєтеся тут.

— А чому вони повинні мене цікавити?

— Бо ви сказали, що містер Рейфаєл послав вас на екскурсію з певною метою і з певною метою послав вас також до Старого Маєтку. Отже, я роблю висновок. Ми припускали, що смерть Елізабет Темпл пов’язана з якимсь учасником екскурсії. Але ви залишаєтеся тут, а отже, тепер ви, схоже, пов’язуєте її зі Старим Маєтком.

— Ви не зовсім маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Екскурсія і Старий Маєток пов’язані між собою. Я хочу, щоб дехто розповів мені про дещо.

— Ви думаєте, ви зможете примусити його розповісти вам про дещо?

— Думаю, що зможу. А ви запізнитеся на свій поїзд, якщо не поквапитеся.

— Бережіть себе, — сказав професор Вонстед.

— Я себе берегтиму, — сказала міс Марпл.

Двері відчинилися, і з холу вийшли двоє людей. Міс Кук і міс Бароу.

— Вітаю вас, — сказав професор Вонстед. — Я думав, ви поїхали з екскурсією.

— Ми змінили свою думку в останню мить, — весело відповіла міс Кук. — Розумієте, ми зовсім нещодавно відкрили, що тут можна здійснити кілька дуже цікавих прогулянок і що є одне чи два місця, які мені дуже хочеться побачити. Церква з надзвичайно цікавим джерелом, відомим ще в часи англосаксів. Вона лише за чотири або п’ять миль звідси, і до неї можна доїхати місцевим автобусом, гадаю. Річ у тому, що мене цікавлять не тільки старовинні будівлі та парки. Я також захоплююся церковною архітектурою.

— І я теж, — сказала міс Бароу. — Тут неподалік є також Фінлі-Парк, надзвичайно цікаво спланований із погляду паркової архітектури.